Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий
Полтавська баталія. З гравюри XVIII cт.
Важливо зазначити, що саме в цей час гетьман "насмілюється" радити цареві й деяким його міністрам, як краще було б чинити з ворогом. Цікаво, що цар поради "изволил принять милостиво, також и господа министры оные приняли за благо". У листі до гетьмана від 30 червня 1711 р. Головкін визнає, що коли той прийшов "с войски к Днепру к порогу Кадацкому, и из стругов хлеб выгрузи, велел переносить и перевозить ниже других порогов, а струги препроводить чрез порогі порозжіе, и сіе изрядно... учинил, и царское величество изволил сіе принять милостиво".
Для 1712 р. маємо відомості, що Скоропадський і фельдмаршал Б.Шереметьєв стояли з військами в Києві "й город робили". У кінці листопада - на початку грудня російський воєначальник за наказом Петра І мав вийти з України до Смоленська. Тоді гетьман зустрівся з фельдмаршалом у Новгороді-Сіверському й попросив, щоб той на випадок нападу Орлика, Горленка чи Петрика із запорожцями на Правобережжя "для лутчей целости и охранения той Украины не виводив би всі свої війська. Фельдмаршал відповів відмовою, бо не мав спеціального дозволу царя. "Без указу, - наголосив Шереметьєв, - от корпуса своего не токмо брегады, но и полка оставити невозможно".
У 1713 р. Скоропадський із козацькими полками "стояв" у Києві й споруджував вал уздовж річки Либідь до Подолу від "московського міста" понад горою Кожум'яки. В тому ж році він доручив старшині Г.Скорупі та підполковнику Жданову утворити "комісії", щоб у полках Київському, Ніжинському, Чернігівському і Стародубському на кордоні виставити застави й перевіряти всіх, хто приїздив до Гетьманщини й виїздив за її межі. Для такого кроку були всі підстави, оскільки саме тоді кримська орда тільки під Києвом забрала в полон 10 тис. чоловік.
Протягом 1715 р. гетьман продовжував стояти на березі Дніпра біля Києва "с знатным корпусом войск своих", стежив за рухом війська польських шляхтичів, а також був готовий у разі потреби "прикрити" українських переселенців із Правобережжя на Лівобережжя.
У 1716 р. Скоропадський перейшов до Гадяча, а всі козацькі загони зосередив навколо міста.
У 1718 й 1719 pp. українські та російські полки "робыли перекоп" під Царицином, у степу від Дону до Волги ("Олги"), а пізніше здійснили похід "до Тереку и далей в землю персидскую, до Дербента" (Чернігівський літопис).
Залучений нами документальний матеріал, оцінки відомих воєначальників, сучасників І.Скоропадського, переконують, що гетьман добре розумівся на воєнному мистецтві, був досить винахідливим у боротьбі з ворогом. Фактично про всі воєнні дії, котрі бодай якось стосувалися Гетьманщини, він знав і відповідно до своїх можливостей (підкреслення наше - авт.) керманича держави коригував їх на користь України.
Що ж до Північної війни, то після кількох поразок Швеції вона завершилася перемогою Росії. Підписання між двома країнами Ніштадського мирного договору в 1721 р. висунуло в недалекому минулому відсталу Московію в ряд великих європейських держав, закріпило за нею узбережжя Балтійського моря й розв'язало цареві руки в справі - скасування інституту гетьманства на виснаженому Лівобережжі.
БУЛАВІНЦІ В УКРАЇНІБезпосередньо стосувалося українців велике козацько-селянське повстання 1707-1708 pp., яке вчені-суспільствознавці нерідко визначають як війну, називаючи його за ім'ям керівника - донського походного отамана Кіндрата Опанасовича Булавіна (бл. 1660-1708 pp.). До останнього часу, ймовірно, через брак документального матеріалу, а частково - з ідеологічних міркувань, історики (переважно радянської доби) фактично замовчували роль ватажка донських козаків у політиці гетьмана І.Мазепи. Проте є вагомі підстави для того, щоб твердити: у пошуках шляхів до незалежності Гетьманщини, коли гетьман таємно підбирав спільників у цій справі, він значною мірою розраховував на підтримку донців і конкретно К.Булавіна.
Розгортанню ж масового народного руху передували такі події. Петро І, прагнучи покінчити з традиційним правом як запорозьких, так і донських козаків на самоврядування, заборонити їм приймати до себе селян-утікачів, котрі становили основне джерело поповнення їхнього гурту, 6 липня 1707 р. видав князю Ю.Долгорукому указ про захоплення у восьми станицях і повернення на попередні місця проживання до своїх можновладців близько 3 тис. різного "званія" осіб. Пошуки та захоплення втікачів супроводжувалися з боку солдатів нечуваними жорстокостями. Один із сучасників тих подій засвідчував: "...Многие станицы огнем выжгли и многих старожилых казаков кнутом били, губы и носы резали и младенцев по деревьям вешали, также женску полу и девичья брали к себе для блудного помышления в постелю". У багатьох посполитих ці репресивні заходи викликали невдоволення і різкий протест. Нагодою поквитатися з царськими сановниками, що зловживали владою, а заодно і з місцевою старшиною скористався Булавін, який саме тоді охороняв кордон поблизу р.Донець та м.Бахмут, де Донське військо мало у власності соляні варниці й козаки займалися промислами.
З ватагою переслідуваних, які зібралися в Бахмуті, Кіндрат Опанасович спочатку пішов у степ, потім досяг берега Айдари й поблизу Шульгінського городка у ніч з 8(19) на 9(20) жовтня несподівано напав на каральний полк під командуванням Долгорукого, що налічував 1 тис. чоловік. Князя, офіцерів і солдатів було забито. Досить швидко чисельність повстанців зросла з 200-250 чоловік до 2 тис., а народний рух поширився на всі станиці верхньої течії Дону.
"Прелестное письмо" отамана М.Голого -
ватажка народного руху. 1708 р.
Коли цар довідався "о возмущеніи" в цьому регіоні, він послав значні регулярні війська для придушення повстання. Водночас донський отаман Лук'ян Максимов наказав мешканцям станиць "не слухати" Булавіна і також вирушив на "заколотників". Ватажок останніх планував зібрати якомога більше прихильників, а потім вирушити на
