Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий
Проте надалі обставини для російських збройних сил склалися несприятливо. Доведений до відчаю спекою та безліччю злигоднів, Мініх був змушений 17 липня повернутися в Перекоп. Провівши в ньому близько місяця, він наказав зруйнувати перекопські фортифікації й рушати назад у Самару, куди військо й прибуло наприкінці вересня. Полк генерала Шпигеля, який прикривав цей відступ із Перекопа, відійшов у Бахмут. Переважну частину війська повернув і Лассі з Азова. Цим більш-менш значні воєнні дії на південному напрямку й вичерпалися. А в Україні на зимовий період "розквартирували" 20 драгунських і 27 піхотних полків, головну артилерію, польову аптеку тощо; все це, зрозуміло, на кошт місцевих жителів.
Взимку татари жорстоко помстилися за свої поразки, здійснивши спустошливий і кривавий напад на українські землі, їм вдалося захопити великий "ясир" - до 7 тис. чоловік, однак завдяки рішучості донського отамана Краснощокова з козаками його відбили. Все ж таки нападники встигли на території Миргородського і Полтавського полків знищити кілька сотень хуторів, забрати близько 10 тис. коней, 15 тис. овець і рогатої худоби, чим, за офіційними підрахунками, завдали збитків на суму 345 тис. крб.
У Немирові між зацікавленими сторонами розпочалися переговори про припинення війни, але реальних позитивних наслідків вони не дали. Тому навесні 1737 р. збройне протистояння Туреччини разом із Кримським ханством і Російської держави поновилося. В кінці квітня Мініх із 70-тисячним військом перетнув Дніпро й пішов під Очаків. 2 (13) липня Дніпровська армія захопила цю фортецю. Перед тим, у червні, Донська армія під проводом Лассі форсувала Сиваш і вступила на Кримський півострів. У липні був захоплений Карасубазар. Проте виснажливі масові хвороби людей і коней, а також нестача провіанту спонукали російське військо покинути Крим. У жовтні Лассі вже влаштовував своїх вояків на зимові квартири в межах української території. Після нападу, щоправда, невдалого, турків на Очаків у Росію повернувся Мініх.
Нічого доброго, крім великих людських втрат, кампанія 1738 р. не принесла. Мініх, дійшовши до Дністра, довідався, що на протилежному березі ріки стоїть могутня турецька армія й поширюється чума, і повернув в Україну, переслідуваний татарами. Лассі, безрезультатно пройшовши спустошеним кримським степом, приєднався до Мініха.
17 (28) серпня 1739 р. російська армія здобула яскраву перемогу в Ставучанській битві, а через два дні оволоділа Хотином. Проте подальшого розвитку ці події не мали, й урядовці Росії, побоюючись нападу з боку Швеції, 1 вересня в Бєлгороді змушені були підписати з представниками Туреччини мирний договір. Він забороняв існування російського військового та торговельного флотів на Чорному і Азовському морях, але повернув Росії Азов та закріпив за нею Запорожжя.
Російсько-турецька війна 1735-1739 pp. стала страшним випробуванням для української нації, її економічного й суспільно-політичного потенціалу. Вітчизняний історик Д.Дорошенко навів вражаючі факти. Так, тільки за перший рік кампанії від поганого корму загинуло 2 тис. коней, пригнаних із Гетьманщини. У 1736 р. половина українських козаків під час походу вже не мала коней, була слабо озброєна. Загинуло 50% усієї армії (безпосередньо в боях - 2 тис. чоловік, інші померли від хвороб). У 1737 р. у війні взяло участь до 50 тис. лівобережних, (слобідських і запорозьких козаків, тільки під час здобуття Очакова з них загинуло 5 тис. Коли розпочався відступ, було втрачено ще кілька тисяч українців, до 40 тис. волів і коней, узятих в Україні. Наступного року на Гетьманщині було реквізовано 46 тис. волів, залучено до походу 15 тис. козаків і 50 тис. посполитих для служби при обозі. Всі ці та багато інших втрат у перебігу бойових дій на багато десятиліть підірвали демографічний розвиток і господарське життя країни. Опиратися заходам царського уряду в цьому напрямі українцям було дуже складно. Зокрема, в 1738 р. у старшин та в бунчукових товаришів брались підписки, що ті під загрозою смертної кари виступлять у воєнний похід.
Відомий російський державний діяч періоду правління Анни Іоаннівни А.Волинський, який тісно співробітничав із генерал-фельдмаршалом Мініхом і засідав на конгресі в Немирові, переїжджаючи через українські землі в 1738 р., так описав власні враження від розорення: "... Я навіть не уявляв собі, як сильно вона (Україна - авт.) спустошена й яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей вигнано (підкреслення наше - авт.) на службу, що не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати самий край... Багато ланів не засіяно, бо нема кому працювати та й нема чим, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено в часі походу, а що лишилось, то тепер забирають".
Що до цього можна додати? Хіба тільки те, що нові людські страждання й величезні збитки для українців принесли наступні російсько-турецькі війни - 1768-1774 і 1787-1791 pp. Увесь цей час кримські татари й далі чинили напади на Україну, а царський уряд посилав на бойню найбільш працездатних і фізично розвинутих козаків, селян і міщан, відбирав на потреби армії свійську худобу, витрачав нечувані кошти, зокрема й ті, що належали Гетьманщині.
Семилітня війна (1756-1763 pp.), хоча й не мала прямого стосунку до України, бо розгорнулася, головно, між Пруссією, Англією та Португалією, з одного боку, й Австрією, Росією, Саксонією, Францією, Швецією, Іспанією та низкою дрібних німецьких держав, з другого, також втягнула у свій вир Київський, Ніжинський, Чернігівський і Чугуївський полки.
"КОРИТИСЬ НЕ БУДЕМО!"Після завершення Північної війни активність соціального протесту серед доведеного до відчаю рядового козацтва й розореного всілякими негараздами поспільства відчутно зросла. Форми боротьби простого люду мали різноманітний характер: від звичайної відмови коритися "панові" чи монастиреві й невиконання "звиклого послушенства" до втеч і навіть кривавої помсти зі зброєю в руках своїм кривдникам. Прагнення селян і міщан уникнути надмірних поборів виливалося в такі явища, як "шукання козацтва" та перехід у підсусідки. Наприклад, у 20-х - 30-х pp. підсусідки в полках Гетьманщини та Слобожанщини
