Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
У 1938 році утиски німецьких євреїв впадали в око набагато більше, ніж національні кампанії в СРСР, хоч і поступалися їм масштабами. Нацистський режим почав втілювати програму «аріанізації», яка мала на меті відібрати в євреїв їхню власність. Але все це затьмарив відвертий цинізм і жорстокість аншлюсу в Австрії. В лютому Гітлер вручив австрійському канцлеру Курту фон Шушнігу ультиматум, згідно з яким Австрія мала перетворитися на сателіт Німеччини. Шушніг спершу погодився з цими умовами, але, повернувшись до Австрії, відступився й закликав провести референдум про незалежність. 12 березня німецька армія увійшла в Австрію; наступного дня Австрія перестала існувати. Влітку і восени 1938 року у Відень було депортовано близько 10 тисяч австрійських євреїв. Адольф Айхман докладав енергійних зусиль до того, щоб маса австрійських євреїв виїхала з країни[215].
У жовтні 1938 року німці вислали з території Райху в Польщу 17 тисяч польських євреїв. їх заарештували вночі, посадили у вагони і без церемоній висадили на польському боці кордону. Один польський єврей у Парижі, батьків якого вислали, вирішив помститися. Він убив німецького дипломата — вчинок сам по собі прикрий, ще й у поганий момент: убивство сталося 7 листопада, в річницю більшовицької революції; жертва замаху померла наступного дня, у річницю гітлерівського Пивного путчу 1923 року. Це убивство дало німецькій владі привід до Кришталевої ночі, першого відкритого погрому євреїв у нацистській Німеччині. В Райху наростала напруга, особливо у Відні: протягом кількох попередніх тижнів там щодня ставався як мінімум один єврейський погром. 9-11 листопада 1938 року під час погромів було вбито кількасот євреїв (за офіційними повідомленнями 91), розгромлено тисячі крамниць і сотні синагог. У Європі, за винятком нацистських симпатиків, це сприйняли за ознаку варварства[216].
Неприховане насильство в нацистській Німеччині грало на руку Радянському Союзу. В тій атмосфері прихильники народних фронтів розраховували на те, що Радянський Союз урятує Європу від хвилі етнічних чисток. Однак Радянський Союз щойно сам почав масштабну кампанію етнічних репресій. Треба сказати, що ніхто поза Радянським Союзом поняття про це не мав. Через тиждень після Кришталевої ночі Великий терор закінчився, під час національних кампаній загинуло 247 157 радянських громадян. Станом на кінець 1938 року Радянський Союз убив з етнічних причин у понад тисячу разів більше людей, ніж нацистська Німеччина. Якщо на те пішло, радянська влада вбила набагато більше євреїв, ніж встигли на той момент нацисти. Євреї не були мішенями якоїсь конкретної національної кампанії, але гинули під час Великого терору тисячами, так само, як і під час голоду в Україні. Вони помирали не тому, що були євреями, а просто тому, що були громадянами найкривавішого тогочасного режиму.
Під час Великого терору радянська влада убила вдвічі більше радянських громадян, ніж жило євреїв у Німеччині; але видається, що ніхто за кордоном, навіть Гітлер, не уявляв, що таке масове вбивство взагалі можливе. До війни нічого подібного в Німеччині не було. Після Кришталевої ночі євреї вперше у великій кількості потрапили в німецькі концтабори. Гітлер у той час хотів завдати удару й принизити німецьких євреїв так, щоб вони виїхали з країни; переважна більшість із 26 тисяч євреїв, які опинилися тоді в концтаборах, невдовзі з них вийшли. Наприкінці 1938-го і в 1939 році з Німеччини виїхали понад 100 тисяч євреїв[217].
Погроми й еміграція євреїв розігріли уяву нацистів, і ті почали думати про долю всього європейського єврейства. Через кілька днів після Кришталевої ночі, 12 листопада 1938 року, близький соратник Гітлера Герман Ґерінг представив йому план, як усунути всіх європейських євреїв: відправити їх на острів Мадагаскар у південній частині Індійського океану, неподалік від південно-східного узбережжя Африки. Гітлеру і Ґерінгу, поза сумнівом, подобалося уявляти, як німецькі євреї виснажливо працюють в есесівській резервації на острові, але такий грандіозний план можна було реалізувати тільки в майбутньому, коли Німеччина опанує чисельним єврейським населенням. На той момент євреї складали максимум піввідсотка населення Німеччини, та й ця цифра зменшувалася за рахунок еміграції. В Німеччині ніколи не жило багато євреїв; але позаяк їх вважали «проблемою», то й за «розв’язанням» далеко ходити не доводилося: експропріація, приниження й еміграція. (Німецькі євреї виїздили б ще швидше, якби британці давали дозвіл на в’їзд у Палестину або американці збільшили — чи навіть виконували — іміграційні квоти. На Евіанській конференції в липні 1938 року лише Домініканська республіка погодилася прийняти більше єврейських біженців з Німеччини)[218].
Іншими словами, Мадагаскар був «розв’язанням» єврейської «проблеми», яка ще навіть не була сформульована. Варіант із масштабною депортацією набув певного сенсу в 1938 році, коли чільні нацисти все ще мали ілюзію, що Польща стане німецьким сателітом і разом з нею піде в наступ на Радянський Союз. У Польщі жило понад 3 мільйони євреїв, і польська влада теж розглядала Мадагаскар як можливе місце їхнього переселення. Політика польського керівництва стосовно крупних національних меншин (5 мільйонів українців, 3 мільйони євреїв, мільйон білорусів) навіть віддалено не нагадувала радянські реалії чи плани нацистів, але воно справді хотіло зменшити чисельність єврейського населення за допомоги добровільної еміграції. Після смерті в 1935 році польського диктатора Юзефа Пілсудського, його наступники стали в цьому питанні на позиції крайніх правих польських націоналістів і організували правлячу партію, відкриту до вступу лише етнічним полякам. Наприкінці 1930-х років польська держава підтримувала цілі правих єврейських радикалів, польських ревізіоністів-сіоністів, які хотіли створити велику державу Ізраїль у британській Палестині — якщо потрібно, силою зброї[219].
Поки Варшава й Берлін
