Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Польська кампанія слугувала прикладом для кількох інших національний кампаній. Всі вони були спрямовані проти діаспорних національностей, що їх нова сталінська термінологія називала «ворожими націями», національних груп, які мали реальний або уявний зв’язок з іноземною державою. Під час латвійської операції було розстріляно 16 573 осіб за шпигунство на користь Латвії. Ще 7998 радянських громадян розстріляли як естонських шпигунів, а 9078 за шпигунство на користь Фінляндії. Загалом під час репресивних кампаній проти національностей, у тому числі польської, було вбито 247 157 осіб. Мішенями цих кампаній стали національні групи, які всі разом становили лише 1,6 відсотка населення Радянського Союзу, але вони склали не менше 36 відсотків всіх жертв Великого терору. Таким чином ризик загинути для представників національних меншин був у понад 20 разів вищий, ніж для інших радянських громадян. Заарештовані під час національних кампаній також частіше гинули: в ході польської операції шанси бути розстріляним становили 78 відсотків, а для всіх національних кампаній разом ця цифра складала 74 відсотки. Заарештований під час боротьби з куркулями радянський громадянин мав однакові шанси на смертний вирок і табірне заслання, натомість 3/4 радянських громадян, заарештованих під час національних кампаній, було розстріляно. Можливо, що причиною цього став поточний момент, аніж якийсь особливий умисел організаторів терору: арешти «куркулів» проходили раніше, ніж арешти серед національних меншин. Загалом кажучи, що пізніше громадянина заарештовували, то ймовірніше він діставав смертний вирок: причина проста — у таборах вже не лишалося місця[204].
Сталін, Єжов, Балицький, Леплевський, Берман та інші діячі терору проводили зв’язок між поляками і питаннями державної безпеки, але вбивства поляків не мали нічого спільного з покращенням міжнародних позицій Радянського Союзу. Під час Великого терору більше людей було заарештовано як польські шпигуни, аніж німецькі та японські разом узяті, але мало хто (а дуже ймовірно, що й узагалі ніхто) з арештантів справді збирав розвідувальні відомості для Польщі. У 1937–1938 роках Варшава намагалася триматися на однаковій відстані і від нацистської Німеччини, і від Радянського Союзу. Польща не виношувала жодних планів агресії стосовно СРСР[205].
Можливо, Сталін думав, що репресії проти поляків не завдадуть якоїсь шкоди. Він цілком мав рацію, тримаючись думки, що на випадок війни з Німеччиною поляки не стануть союзниками Радянського Союзу. Польща лежала саме між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом, і тому їй не випадало зберігати нейтралітет у війні за Східну Європу. Вона або виступить проти Німеччини і зазнає поразки, або разом з Німеччиною піде в наступ на Радянський Союз. У кожному разі, масове вбивство радянських поляків не зашкодить інтересам СРСР, принаймні допоки інтереси СРСР не полягатимуть у житті й добробуті своїх громадян. Але навіть така цинічна позиція була помилкою: як завважували тоді здивовані дипломати й шпигуни, Великий терор забирав чимало енергії, яку з більшою користю можна було спрямувати на щось інше. Сталін хибно розумів становище і проблему безпеки Радянського Союзу, традиційніший підхід до цих питань в кінці 1930-х років послужив би йому краще.
Щонайбезпосереднішою загрозою в 1937 році видавалася Японія. Діяльність японців на Далекому Сході стала виправданням кампанії проти куркулів. Загроза з боку японців стала приводом до репресій проти радянської китайської меншини і залізничних працівників, які повернулися з Маньчжурії. Діяльність японських шпигунів стала також виправданням для депортації цілої корейської меншини, 17 тисяч людей, з Далекого Сходу в Казахстан. Сама Корея була окупована японцями, тож радянські корейці перетворилися на діаспору, яка нібито мала зв’язки з Японією. Шен Шицай, клієнт Сталіна в західнокитайській провінції Сіньцзян, розгорнув свою хвилю терору, яка забрала життя тисяч людей. Від самого створення у 1924 році Народна Республіка Монголія на північ від Китаю була сателітом Радянського Союзу. Радянські війська вступили в союзну Монголію в 1937 році, а монгольська влада в 1937–1938 роках провадила свій терор, під час репресій загинуло 20 474 особи. Всі ці репресії мали антияпонське спрямування[206].
Усі ці репресії не мали якоїсь певної стратегічної мети. Японське керівництво цікавилося передусім південним напрямком, Китаєм і тихоокеанським басейном. У липні 1937 року, саме коли почався Великий терор, Японія вторглася в Китай і відтоді рухалася лише на південь. Отже, боротьба з куркулями і національні кампанії на Далекому Сході виправдання не отримали. Можливо, Сталін боявся Японії — і мав на те причини. В 1930-х роках японці справді мали агресивні наміри, питання полягало в тому, в якому напрямку піде їхня експансія: на північ чи на південь. Японський уряд часто мінявся і вів мінливу політику. В кожному разі, масові вбивства не могли рятувати Радянський Союз від нападу, якого так і не сталося.
Можливо, Сталін вважав, що ці масові репресії, як і з поляками, не несуть шкоди. Якщо Японія все ж нападе, то матиме менше підтримки всередині СРСР. А якщо ні, то упереджувальні репресії та депортації не завдадуть шкоди радянським інтересам. Знову ж, такі міркування тримаються купи, тільки якщо абстрагувати інтереси радянської держави від життя і добробуту радянського населення. Знов-таки, використання НКВД проти внутрішніх ворогів (і проти самого НКВД) завадило систематичному підходу до справжньої загрози, яка стояла перед Радянським Союзом: нападу німців без допомоги японців та поляків і без допомоги внутрішніх опонентів радянської влади.
Німеччина, на відміну від Японії та Польщі, задумувала наступальну війну проти радянської держави. У вересні 1936 року Гітлер повідомив своїм міністрам, що головне завдання німецької зовнішньої політики — знищення Радянського Союзу. «Суть і мета більшовизму, — заявив він, — ліквідація тих прошарків людства, які досі вели перед, і замінити їх на світове єврейство». Німеччина, на думку Гітлера, буде готова до війни через чотири роки. Герман Ґерінг в 1936 році став на чолі Управління чотирирічного плану, яке мало підготувати державний і приватний сектор до наступальної війни. Справжню загрозу для Радянського
