Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Саме тому, що жодної польської змови не існувало, енкаведистам нічого не залишалось, як переслідувати радянських поляків та радянських громадян, хоч якось пов’язаних із Польщею, польською культурою чи католицькою церквою. На практиці операція швидко набула польського етнічного забарвлення; не виключено, що вона була такою від самого початку. Циркуляр Єжова дозволяв проводити арешти національних елементів і членів «Польської військової організації», яких ще треба було знайти. Всі ці критерії були такими розмитими, що енкаведисти могли заарештувати будь-яку людину, яка мала польське походження або якісь зв’язки з Польщею. Охочі продемонструвати своє завзяття енкаведисти мусили висувати людям дуже туманні звинувачення. Завдяки попереднім антипольським кампаніям Балицького виникла маса підозрюваних, яких вистачало на нову хвилю чисток, але цим справа не обмежилася. Енкаведистам на місцях довелося взяти на себе ініціативу і не просто працювати з картотекою, як це було під час операції проти куркулів, а створити новий документальний слід. Один із керівників центрального апарату НКВД зрозумів суть наказу так: служба держбезпеки мусить «цілковито знищити поляків». Його підлеглі шукали польські прізвища в телефонному довіднику[181].
Радянським громадянам — «польським шпигунам» — доводилося давати свідчення проти себе. Позаяк персонажів і сюжети польської змови доводилося придумувати з нуля, важливу роль у допитах відігравали тортури. Крім традиційного «конвеєрного методу» і тортури стоянням, багатьох радянських поляків піддавали колективним тортурам, так званому «конференційному методу». Велику кількість підозрюваних поляків збирали в одному місці, наприклад, у підвалі якої-небудь установи, й енкаведист починав бити одного на очах у всіх. Щойно жертва зізнавалася, як інші, щоб уникнути тортур, теж зізнавалися. Щоб уникнути болю й каліцтва, вони мусили обмовити не тільки себе, а й інших. У цій ситуації підозрювані мали резони зізнаватися якомога швидше: рано чи пізно доберуться до всіх, а швидке зізнання могло врятувати принаймні від фізичних страждань. У такий спосіб докази провини цілої групи людей можна було зібрати дуже швидко[182].
Юридичні процедури цієї кампанії трохи відрізнялися від формальностей боротьби з куркулями, але були такі самі вихолощені. Під час антипольської операції слідчий мав скласти короткий звіт щодо кожного в’язня, описати злочин — зазвичай саботаж, тероризм або шпигунство — і рекомендувати один із двох вироків: розстріл або ҐУЛАҐ. Щодесять днів він подавав усі звіти на розгляд місцевому відділу НКВД і прокуророві. На відміну від антикуркульської кампанії, коли вирок ухвалювала трійка, комісія складалася з двох осіб («двійка») і не могла сама виносити вирок, а мусила дістати розпорядження вищого керівництва. Там усі звіти підшивали в одну папку, писали свої рекомендації щодо кожного випадку і відправляли в Москву. В принципі ці папки мала переглядати центральна двійка: нарком внутрішніх справ Єжов і генеральний прокурор Андрій Вишинський. Насправді Єжов і Вишинський просто підписували їх після того, як справи нашвидкуруч переглядали їхні підлеглі. Бувало, за один день вони ухвалювали 2 тисячі смертних вироків. «Папковий метод» створював видимість формального розгляду справи вищим радянським керівництвом. Насправді ж долю конкретного в’язня визначав слідчий, а далі його рішення ухвалювали більш-менш автоматично[183].
Біографія людини перетворювалася на смертний вирок, адже зв’язок із польською культурою або католицькою церквою ставав доказом участі в міжнародній шпигунській мережі. Людей могли засудити за найменші «провини»: десять років ҐУЛАҐу за розведення розарію, розстріл за невиконання плану виробництва цукру. Якась дрібна деталь повсякденного життя могла означати допит, протокол, підпис, вирок, постріл і, врешті-решт, труп. Через 20 днів, якихось два цикли підсумкових звітів по справах, Єжов доповідав Сталіну, що в рамках антипольської кампанії вже проведено 23 216 арештів. Сталін висловив задоволення: «Дуже добре! Копайте далі і звільніть нас від цього польського сміття. Знищіть їх в інтересах Радянського Союзу»[184].
На перших етапах кампанії проти поляків багато арештів відбулося в Ленінграді, де НКВД мало розгалужений апарат, а під рукою жили тисячі поляків. У місті мешкало традиційно багато поляків ще з часів Російської імперії.
Ці перші арешти різко змінили життя Яніни Юревич, польської дівчинки, яка жила в Ленінграді. Вона була наймолодшою з трьох сестер і дуже любила Марію, найстаршу сестру. Марія покохала юнака на ім’я Станіслав Вигановський. Вони часто гуляли втрьох, маленька Яніна ніби виконувала роль матрони. Марія і Станіслав одружилися 1936 року і жили цілком щасливо. Коли в серпні 1937 року Марію заарештували, чоловік одразу зрозумів, що це означає: «Я зустріну її, — казав він, — під землею». Він звернувся до влади за роз’ясненнями і сам був заарештований. У вересні енкаведисти прийшли до Юревичів додому, конфіскували всі польські книжки й заарештували середульшу сестру Ельжбету. Марію, Станіслава і Ельжбету вбили пострілами в потилицю й закопали в одній могилі з іншими жертвами. Звернувшись в НКВД, мати Яніни отримала відповідь, що її доньок і зятя засуджено «до десяти років таборів без права листуватися». Так звучав ще один варіант вироку, тому люди вірили й сподівалися. Чимало людей десятиліттями жили з цією надією[185].
Люди типу Юревичів, які не мали нічого спільного з польською розвідкою, і були тим «сміттям», про яке згадував Сталін. Схожа доля спіткала родину ленінградського студента Єжи Маковського. Він і його брати жили сподіваннями на майбутнє, прагнули реалізувати себе і здійснити бажання покійного батька, який хотів, щоб вони здобули добру професію. Єжи, наймолодший брат, прагнув будувати кораблі. Щодня він займався зі старшим братом Станіславом. Якось уранці їх розбудили три енкаведисти, які прийшли за Станіславом. Той намагався заспокоїти молодшого брата, але сам так нервував, що не міг зав’язати шнурівок. Єжи бачив брата востаннє. Через два
