Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

У цю пастку потрапила полька Ядвіга Мошинська. Вона працювала журналісткою у польськомовній газеті й доносила на колег в НКВД. Коли її колег заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, Мошинська опинилася в складній ситуації. Чому вона не доповіла владі, що ціла польська громада є гніздом іноземних шпигунів. Схожа доля спіткала Чеславу Ангельчик, енкаведистку польсько-єврейського походження, яка стежила на вчителями польської мови. Коли польська кампанія йшла повним ходом і щодня відбувалися арешти вчителів, Ангельчик почало загрожувати звинувачення, що вона погано виконувала свою роботу. Обох цих жінок розстріляли і поховали в Биківнянському лісі під Києвом, де відбувалися масові розстріли. Під час Великого терору там зустріли свою смерть щонайменше десять тисяч радянських громадян[195].

В українському селі польська кампанія мала ще більш довільний і жорстокий характер, ніж у Києві та інших містах. Як згадував один поляк, «чорний ворон літав» з одного містечка в інше, з села в село, несучи поляками горе. Енкаведисти доставляли масу затриманих у міста, сподіваючись за кілька тижнів, а то й днів завершити усю операцію. У березні 1938 року енкаведисти з’явилися в містечку Жмеринка, важливому залізничному вузлі, заарештували там сотні поляків і активно вибивали з них зізнання. У містечку Полонне двійка у складі енкаведиста і прокурора засідала в оскверненому католицькому костелі. Поляків з Попонного і довколишніх сіл затримували й замикали в підвалі костелу. У церкві було вбито 168 людей[196].

У маленьких населених пунктах було важко дотриматися навіть позірних юридичних формальностей. Енкаведисти з’являлися раптово і наперед мали інструкції заарештувати й розстріляти певну кількість людей. Вони виходили з припущення, що вина лежить на цілому селі, заводі чи колгоспі, оточували місцевість уночі й катували чоловіків, аж доки не отримували потрібних зізнань. Потім влаштовували розстріл і їхали далі. У багатьох подібних випадках, поки справи на затриманих підшивали й відправляли в Москву, ті давно лежали мертві. Загони енкаведістів виконували роль команди смерті. В селі Черніївка енкаведисти почекали 25 грудня, католицького Різдва, і заарештували всіх, хто прийшов до церкви. А потім, за словами місцевої жінки, затримані просто зникли «як камінь у воді»[197].

Затримані майже завжди були чоловіками, арешт означав повний відчай для їхніх родин. Зеферина Кошевич востаннє бачила батька, коли кого заарештували на заводі й повезли в Полонне на допит. Останні його слова: «Слухайся маму!». Однак більшість матерів були безпорадні. Жінки по цілому Радянському Союзу щодня відбували той самий ритуал — носили у в’язницю їжу і чисту білизну. Охоронці віддавали їм брудну білизну, яку вони з радістю приймали, бо це був єдиний знак, що їхні чоловіки живі. Іноді чоловікові щастило передати на волю вісточку, як це вдалося зробити одному в’язню. Він передав дружині у брудній білизні записку: «Мене б’ють, я невинуватий. Одного дня білизна буде в крові. А наступного білизни не віддадуть, значить, немає й чоловіка[198].

У жовтні-листопаді 1937 року, до того, як табори і спецпоселення стали переповнені, дружин розстріляних в’язнів висилали в Казахстан. У ці тижні енкаведисти часто забирали польських дітей віком до десяти років і відправляли їх у дитбудинки. Ясна річ, там їх виховували не як поляків. 3 грудня 1937 року, коли в ҐУЛАҐу не лишалося місця, жінок висилати перестали, їх кидали з дітьми напризволяще. Людвіка Півінського заарештували, коли його дружина саме народила сина. Він ніколи більше її не бачив, а про вирок сам Дізнався лише в поїзді: десять років каторги на лісоповалі в Сибіру. Йому пощастило, він був одним із небагатьох поляків, які вижили після арешту. Елеанора Пашкевич стала свідком арешту свого батька 19 грудня 1937 року, а на Різдво її мати народила дитину[199].

Найбільше польська кампанія лютувала в Україні, на тих самих землях, де кілька років тому зумисно організований голод убив кілька мільйонів людей. Деякі польські родини, які втратили чоловіків під час терору, вже зазнали були удару голоду. Наприклад, Ганна Соболевська втратила від голоду 1933 року батька і п’ятьох братів та сестер. Її молодший брав Юзеф — та сама дитина, яка перед смертю сказала «Ми будемо жити». У 1938 році «чорний ворон» забрав у неї останнього брата і чоловіка. Про терор у польських селах на Україні вона згадувала: «діти плакали, лишилися самі жінки»[200].

У вересні 1938 року польська кампанія почала нагадувати боротьбу з куркулями: НКВД отримав право ухвалювати вироки, розстрілювати й засилати людей в табори без формальної санкції вищого керівництва. Навіть нехитрий «папковий метод» почав здаватися надто марудним. Хай там як швидко й формально переглядали папки зі справами в Москві, обробляти їх все одно не встигали. На вересень 1938 року розгляду чекали понад 100 тисяч справ. Як наслідок, для розгляду справ на місцях було створено «особливі трійки». Вони складалися з керівника місцевого осередку партії, голови НКВД і місцевого прокурора: дуже часто це були ті самі люди, що провадили антикуркульську кампанію. Тепер їхня робота полягала в тому, щоб переглянути зібрані справи й ухвалити вироки. Нові трійки являли собою колишні двійки плюс секретар партії, тому вони просто затверджували свої ж попередні пропозиції[201].

Надолужуючи шеститижневе відставання, особливі трійки розглядали сотні справ щодня й засудили на смерть 72 тисячі осіб. Трійки на селі діяли так само, як під час боротьби з куркулями: гамузом відправляли величезну кількість людей у табори і поспіхом ухвалювали смертні вироки. У прикордонній з Польщею Житомирській області трійка засудила до розстрілу рівно сто людей 22 вересня 1938 року, ще 138 наступного дня, і ще 408 осіб 28 вересня[202].

Польська кампанія стала у певному сенсі найбільш кривавою сторінкою Великого терору в Радянському Союзі. За масштабом репресій вона поступалася лише кампанії боротьби з куркулями. За співвідношенням смертних вироків до загальної кількості арештів ця кампанія була на не першому місці, але відстала від сталінських рекордів не набагато. Операції, що їх можна порівняти з антипольською кампанією за кількістю смертей, мали набагато менший розмах.

Зі 148 810 осіб, заарештованих за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, 111 091 було розстріляно. Не всі, але переважна більшість з них були поляками. Непропорційно велика доля поляків постраждала під час боротьби