Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

й рухливості його діяльности. Як і Костомаров, він не вважає його за доброго політика, закидаючи йому, що «його дипломатія була хаотична, його політика супроти татар короткозора, непевна, уривочна. Він не вмів орґанізувати якогось широкого союза руських князів, ані опертися на народніх масах». Признаючи в нім лицарськість, відвагу, певне поняття чести, відразу до нечесного вступу», Грушевський підкреслює, що цей лицарський дух взагалі був широко розвинений між українськими князями. Ст. Томашівський, визнає, що в особі Данила «зійшла до гробу одна з найідеалістичних постатей української історії: розумний, лицарський, культурний, гуманний, при сім енерґійний. Завдяки цим прикметам він покінчив остаточно з боярською анархією й спровадив громадянство на шлях нормального громадського розвитку. Невдачі не зменшували його політичної вартости, бо приходилося йому у ділати незвичайно трудних обставинах, тяжчих, як мав його батько».

По смерти Данила старшим в його роді залишився його брат Василько, який ввесь час був вірним другом і помішником Данила, сам залишаючись немов в тіні поруч з своїм талановитим братом. Він зостався в своїм Володимирі на Волині, де скоро й помер (1270). Спадщину Данила перейняв його син Лев І (1264—1301). На Волині по смерти Володимира князював його син Василько, «великий книжник і філософ», як зве його літопис, і меценат науки та мистецтва; він так само як і його батько не провадив якоїсь сепаратної політики, а вміраючи бездітний, передав своє князівство молодшому братові Льва, Мстиславу Даниловичу. Коли ж помер Мстислав, то син Льва І король Юрій (1301—1308) злучив у своїх руках і Галичину й Волинь, ще й столицю переніс до Володимира. Таким способом по смерти Данила Галицько-волинська держава не розпалась, і його нащадки старалися продовжувати намічену ним велико-державну лінію політики.

Лев І супроти татар держався лояльної політики хоч це й не охороняло його від спустошень, які чинили татари, переходячи українські землі в своїх походах на Польщу та на Литву. Тимчасове ослаблення Польщі через внутрішні усобиці й Угорщини, зруйнованої татарським наїздом, Лев зручно використав для своєї експанзії. Спираючись на союз з чеським королем Вацлавом II, він забрав був від Польщі Люблинську область, а від Угорської держави Закарпатське підгіря з Мункачем, де жило українське населення. Так само використав він період усобиць на Литві, по смерти Мендовга, остаточно підбивши Ятвягіз і посунувши північну гряницю своєї держави аж за Нарев.

З кінця XIII віку, коли уривається Галицько-волинський літопис, наші відомості про події в Галицько-волинській державі стають дуже скупі й непевні. Тільки комбінуючи деякі випадкові звістки, головно з чужих джерел, можна уявити собі загальний хід подій. Становище Галицько-волинської держави в XIV столітті було значно тяжче, ніж за часів Льва: Польща вийшла з своїх усобиць, відбудована Володиславом Локєтком, а за його сина, талановитого Казимира Великого (1333—1370) перейшла в наступ супроти Руси. Угорщина теж скріпилася під нового династією Карла-Роберта Анжуйського (1307—1342), що відбив назад Мункач. Хоч татари перестали так дошкуляти, як раніше, але за те на півночі виріс небезпечний аґресивний сусід в особі Гедимина (1316—1321), що знову обєднав литовців в одну значну державу. Супроти всіх цих сусідів, що зазіхали на багаті й культурні області Галицько-волинської держави, остання не могла протиставити відповідного опору, особливо коли з одночасною смертю синів Юрія І, князів Льва II і Андрія (1308—1323), скінчилася династія короля Данила. Престол перейшов до родича останніх князів, польського князя Болеслава Тройденовича мазовецького, який прийняв православну віру й прибрав імя Юрія (1323—1340). Та галицькі бояри отруїли його, і Галицько-волинська держава стала здобиччю сусідів: Польщі й Литви. Якийсь час галицькі бояри за допомогою татар вдержували були управу в своїх руках (1340—1349), тоді як Волинь захопив литовський князь Любарт Гедиминович (1340— 1385), брат великого князя Ольгерда. Але Казимир Великий увійшов в порозуміння з татарами і в 1349 році таки забрав Галичину. Якийсь час одначе Галичина перебувала під владою угорського короля Людовика, що був по смерти Казимира й польським королем. Та в 1387 році за його дочки Ядвиги Галичина була остаточно приєднана до польської корони.

Отже фактично Галицько-волинська держава, ця друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла обєднати біля себе більшу частину української етноґрафічної території свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминуло безслідно для дальшої долі українського народу. Новіший дослідник проф. Ст. Томашівський дуже високо ставить заслуги Галицько-волинської держави перед українським народом. Ця держава, каже він, зберегла Україну перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі.

Розірвавши династичні й церковно-політичні звязки з Суздалем, вона з другого боку припинила процес асиміляції українського елементу з великоруським з перевагою великорущини. Нарешті вона закрила західньо-европейським впливам доступ в широкій мірі й нейтралізовала однобічність впливів візантійських.

Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Руси, свою політичну й соціяльну революцію розвивала під сильним впливом тих відносин, які існували в середній Европі. Хоч Роман і провадив жорстоку боротьбу з боярами, але зломити їх політичного значіння та їх економічної сили не міг. Політичні завирюхи першої половини XIII віку дуже сприяли боярським претензіям, і самому Данилові на верху його успіхів раз-у-раз доводилося рахуватися з боярською оліґархією. Не дурно літописець в одному місці каже, що «галицькі бояри називали Данила князем, а насправжки сами в своїх руках держали всю землю». Бояре навіть засвоювали і право роздавати землі, і Данилові разом з Васильком довелося боротися з ними, наприклад, за право роздавати виробку участків з сіллю в Коломиї своїм дружинникам. Галицьке боярство зробилося справжньою аристократією, яка прийняла в свої ряди декого з дрібних, збіднілих князів, які ставали на службу до галицьких князів і звалися «служебними князями». Бояре, як думає дехто з істориків, звели з світу не тільки Юрія-Болеслава Тройденовича, але й двох останніх князів з дому Данила — Льва II та Андрія, щоб самим панувати в Галичині. Основою економічної сили боярства було, як вже було мною згадувано, велике землеволодіння, котре приносило річні доходи з сільського господарства завдяки родючости землі. Джерелом збагачення служили й вищі адміністративні посади, звязані з держанням прибутків з доходів з землі, т. зв. «кормленія». Голоною робочою силою по маєтностях були люде невільні, раби, та на-пів вільні, які не мали права вільного переходу. Вільні селяне смерди, почали називатися під польським впливом кметами. Вони ділилися на данників, які платили дань князю або боярину і на службових, які були зобовязані на користь земельних власників ріжними службовими повинностями. Перехід Галичини під польську владу