Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман
Догомерівська свідомість, яку описав Джейнс, концентрувалася на теперішньому моменті й не розуміла, що внутрішні голоси є витвором розуму. Ми називаємо це первісною свідомістю, і сьогодні такий стан свідчить про шизофренію чи звичайний сон. Тексти стрімко поширювалися, і свідомість набувала знайомого нам вигляду. Кожен сам собі автор, головний герой і відповідальний за витвори думок, які поєднують знання про минуле з очікуваннями й надіями на майбутнє. А ще в нашому арсеналі є інтроспекція — здатність рефлексувати над власними думками.
Коли я вперше почув про теорію Джейнса, то подумав, що вона блискуче впорядковує історію нашого мислення й вражає сміливим припущенням про те, що на різних етапах історії людства свідомість могла набувати геть відмінних форм. Але ця гіпотеза мала очевидний недолік. Вона спиралася лише на кілька дуже конкретних прикладів і здавалася такою ж довільною, як поділ неба на сузір’я.
Разом із Ґільєрмо Сеччі, який став моїм супутником у цій науковій пригоді, а також дослідниками в галузі комп’ютерних наук Карлосом Д’юком і Дієґо Слезаком ми вирішили розробити кількісний та об’єктивний спосіб перевірки цієї гіпотези. А проблема була досить очевидна: марно розраховувати, що Платон прокинувся одного дня й написав: «Привіт, це Платон. Відсьогодні в мене повністю інтроспективна свідомість». І в цьому полягала суть справи. Нам потрібно було зафіксувати час появи концепту, який ніколи не називали відкрито. Слово інтроспекція не трапляється в аналізованих книгах жодного разу.
Ми вирішили розв’язати це завдання, створивши словесний простір. Це дуже складна множина, де всі слова розташовані так, що відстань між ними відображає, наскільки сильно вони пов’язані одне з одним. Ми хотіли, щоб собака й кіт перебували поруч, а грейпфрут і логарифм — дуже далеко. І так для будь-яких двох слів у цьому просторі.
Існують різні методи побудови словесного простору. Можна запитати в експертів, звернутися до словників. Інший спосіб — дотримуватися простого припущення, що пов’язані слова з’являються в одному реченні, параграфі чи документі набагато частіше, ніж могли б суто випадково. І справді, цей нескладний метод, приправлений окремими обчислювальними хитрощами, щоб дати раду такому величезному і багатовимірному простору, виявився неймовірно ефективним.
Після створення словесного простору проблема історії виникнення інтроспекції чи будь-якого абстрактного й досить розмитого поняття кристалізується й стає доступною для кількісних методів вивчення. Для цього потрібно взяти текст, створити його електронну версію, спроектувати потік слів на наш простір і простежити, з якою частотою його траєкторія кружляє навколо поняття інтроспекції. Саме слово інтроспекція може й не прозвучати, але якщо лексеми на зразок себе, провина, причина, емоція часто вживані, то текст до неї близький. Ось так алгоритм читає між рядків.
За допомогою цього методу й великої кількості доступних писемних пам’яток античності ми змогли проаналізувати історію інтроспекції в Давній Греції. Узяли всі книги в хронологічному порядку, виміряли близькість кожного слова до концепту інтроспекції, вивели середні показники й продемонстрували, що її повільний розвиток починається в давніх текстах Гомера — «Іліаді» та «Одіссеї». А далі протягом шести століть до нашої ери разом із розростанням давньогрецької культури показники стрімко збільшуються майже в п’ять разів, а тексти підбираються все ближче й ближче до аналізованого поняття.
Одна з переваг цієї об’єктивної методики — можливість перевірити, чи простежуються аналогічні результати в іншій, незалежній традиції. Ми повторили аналіз для юдейсько-християнських книг і отримали практично ту саму модель: поступовий рух до поняття інтроспекції в Старому Заповіті й стрімка активізація цього процесу в Новому Заповіті. Пік самоаналізу припадає на писання Святого Августина (IV століття нашої ери)[64].
Це дуже важливий результат, тому що інтелектуали часто вважають Святого Августина одним з основоположників самоаналізу, а деякі — навіть батьком сучасної психології. Отже, наш об’єктивний, кількісний і неймовірно швидкий алгоритм здатен уловити вагомі висновки, закорінені в тривалій традиції досліджень.
Важливо, що, перетворивши свою цікавість на об’єктивну науку, ми дістали змогу узагальнити й перенести цю ідею в цілу низку різних сфер. Запропонований метод висвітлив деякі аспекти минулого людської свідомості, тож, мабуть, найскладнішим із потенційних завдань буде націлити його на її майбутнє.
Чи здатні сказані сьогодні слова розповісти, де опиниться наш розум через кілька місяців, а то й років? Багато людей носять девайси із сенсорами, що визначають пульс, дихання й генетичні схильності, сподіваючись, що ця інформація допоможе запобігти хворобам. Чи можна, відстежуючи й аналізуючи слова, які ми кажемо, пишемо чи твітимо, аналогічно спрогнозувати, коли щось погане трапиться з нашим розумом?
Щоб з’ясувати це, Ґільєрмо Сеччі зібрав групу психіатрів і дослідників у галузі комп’ютерних наук із Нью-Йорка, Бразилії та Аргентини (жартівлива назва — «Армія Бранкалеоне»[65]) у «АйБіЕм Ватсон»[66].
Ми проаналізували записи мовлення тридцяти чотирьох молодих людей із високим ризиком розвитку шизофренії, щоб зрозуміти, чи можуть особливості мовлення в день проведення досліду передбачити початок захворювання в трирічній перспективі.
Виявилося, що семантичної інформації замало, щоб спрогнозувати майбутній устрій розуму. І ми цього очікували. Один із симптомів, притаманних шизофренії, — неорганізованість мовлення. Отже, важливо не що говорять учасники, а як. Якщо точніше, то визначальну роль відіграє не семантична категорія слів, а те, як швидко й далеко в ході невимушеної розмови людина перестрибує з однієї категорії на іншу. Тому для оцінювання стабільності використання в мовленні слів однієї семантичної групи ми створили показник, який назвали семантичною зв’язністю.
Алгоритм, побудований на семантичній зв’язності, майже з ідеальною ймовірністю визначив, у кого з тридцяти чотирьох учасників розвинеться психоз, а в кого — ні. Такої точності не дає жоден із наявних клінічних методів. Але це тільки попереднє дослідження на відносно малій групі, яке слід повторити на більшій вибірці, щоб відкалібрувати його ефективність і встановити найбільш сприятливі умови (обсяг мовлення, усна чи письмова форма, структурована чи вільна бесіда…).
У 2016 році мене запросили розповісти про це дослідження на конференції TED.
Готуючись до виступу, я дуже чітко пригадав день, коли побачив довгу низку твітів Поло, одного з моїх студентів у Буенос-Айресі, який на той час жив у Нью-Йорку. Ці записи мене зачепили. Не знаю, чим саме: він нічого не казав прямо. Але інтуїція запевнила мене, що щось не так. Я взяв телефон і подзвонив
