Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман
Найцікавіше відкриття полягало в тому, що, незважаючи на схожі результати, церебральна активність цих груп суттєво відрізнялася. Любителі канабісу менше задіювали лобову й тім’яну кору, які співвідносяться з мисленнєвими зусиллями, а натомість активували потиличну частку — область зорового аналізатора, що відіграє в мозку роль шкільної дошки. Посилення візуального компонента церебральної активності тих, хто вживає марихуану, нагадує результати порівняння мозкової діяльності гросмейстерів і новачків під час гри. Професійні гравці більше активують зорову, а не лобову кору, наче бачать ходи, а не вираховують їх.
Існує дві можливі інтерпретації. Перша — шанувальники марихуани менше активують лобову кору, тому що їм, як гросмейстеру, який грає з початківцем, не потрібно стільки зусиль для завдання. Друга — залучення зорової кори дозволяє компенсувати недостатність механізму уваги. Різниця незначна, але актуальна для вивчення. Так ми зможемо відокремити ризики та переваги й зрозуміти, як вони врівноважують одні одних, створюючи стан мозку, що не обов’язково кращий чи гірший за норму, а просто інший.
Лізергіновий арсенал
Аяваска — найвідоміша настоянка в Амазонії. Її готують як чай із суміші чагарника Psychotria viridis і ліани Banisteriopsis caapi. Існує багато рецептів, але всі містять ці дві рослини, які доповнюють одна одну на нейрофармакологічному рівні. Чагарник багатий на диметилтриптанін, відомий як ДМТ. У ліані міститься один із найпоширеніших антидепресантів — інгібітор моноаміноксидази (ІМАО).
Два наркотики, з яких складається аяваска, тісно взаємодіють. ДМТ змінює баланс нейромедіаторів. Зазвичай хімічна поліція мозку — моноаміноксидаза — виправляє це порушення. Але у випадку аяваски ІМАО пригнічує здатність мозку регулювати баланс нейромедіаторів. Психоделічний ефект дози ДМТ в аявасці низький, але комбінація з ліаною його підсилює. Напій кардинально змінює сприйняття й спричиняє значні перетворення в системі задоволення й мотивації. Безперечно, аяваска переінакшує потік, устрій і орієнтири свідомості.
Найбільш незвичайні з усіх змін сприйняття, спричинених аяваскою, — дуже яскраві галюцинації, які португальською називаються mirações (видіння). Це дуже реалістичні візуальні образи, створені уявою. Під впливом аяваски фантазія набуває такої ж чіткості, як зір. Як це реалізується в мозку?
▶ Бразильський фізик Драуліо Араухо, який любить піші походи джунглями й болотами, провів унікальний експеримент, що поєднав давні традиції Амазонії та останні досягнення технічного прогресу. Драуліо привіз шаманів — експертів із використання аяваски — у сучасні стерильні лікарняні палати в Рібейран-Перту, щоб вони випили настоянку, лягли в томограф і дали повну свободу своїм видінням.
У нутрі томографа досвідчені шамани галюцинували, а потім повідомляли про інтенсивність і яскравість своїх видінь. Згодом експеримент повторювали без впливу аяваски, коли робота уяви була набагато млявішою.
Коли ми бачимо зображення, інформація від очей мандрує в таламус, потім — у зорову кору, а тоді — до області створення спогадів і лобової кори. Під впливом аяваски зорову кору живлять не очі, а внутрішній світ. Видіння виникають тому, що інформація рухається навпаки. Ланцюг психоделічних галюцинацій починається в префронтальній корі, підживлюється пам’яттю й рухається в зорову кору. Хімічні трансформації через поки що не досліджені механізми спогадів проектуються на зорову кору, наче щоб відновити сенсорну інформацію, з якої ці згадки створені. Тому, якщо ми уявляємо щось під дією аяваски, зорова кора активується так само інтенсивно, ніби ми це бачимо, а отже, фантазія стає реалістичною. Без наркотику зорова кора сильніше працює, коли людина дивиться на об’єкт, а не уявляє його.
Аяваска також активує поле Бродмана 10, яке пов’язує зовнішній світ (світ сприйняття) із внутрішнім (світом уяви). Це пояснює унікальність впливу цієї речовини. Часто, уживши аяваску, люди відчувають, що їхнє тіло трансформується чи що вони буквально виходять із нього. Межа між зовнішнім і внутрішнім світами стирається й гасне.
Мрія Гофмана
У 1956 році директор Національного музею природознавства в Парижі Роже Ейм разом із Робертом Вассоном організував експедицію до мексиканського міста Уаутла-де-Хіменез, щоб ідентифікувати й зібрати гриби, які індіанці-масатеки використовували для лікування й у релігійних ритуалах. Повернувшись до Франції, Ейм зв’язався зі швейцарським хіміком Альбертом Гофманом, щоб той допоміг визначити хімічні властивості сакральних грибів. Це був ідеальний кандидат. За десять років до того Гофман випадково ковтнув у лабораторії 250 мікрограмів щойно синтезованої лізергінової кислоти й пережив перший в історії людства кислотний трип, їдучи додому на велосипеді.
Поки Гофман визначав, що чарівна молекула в грибах — це псилоцибін, Вассон опублікував у журналі «Лайф» статтю «У пошуках магічного гриба», де в художній формі оповів про свої з Еймом мандри мексиканською пустелею. Стаття спричинила неймовірний резонанс, і псилоцибін з об’єкта поклоніння масатеків перетворився на культову речовину західного світу в 1960-х.
Культ ЛСД сильно вплинув на інтелектуалів-бітників: Аллена Ґінзберга, Вільяма Барроуза й Джека Керуака, які започаткували рух, що прагнув радикально змінити деякі аспекти розвитку цивілізації й людської думки. Тімоті Лірі теж доєднався до покоління ЛСД й очолив наукове дослідження трансформативного впливу псилоцибіну, провівши серію експериментів у Гарварді.
Три людини, які стояли біля витоків наукового вивчення псилоцибіну, відіграли важливу роль у науці, економіці, політиці й культурі. Вассон став віце-президентом банківського холдингу «Джей-Пі Морґан». Ейм, окрім інших численних французьких відзнак, здобув орден Почесного легіону. Гофман був одним із керівників найрейтинговішої фармацевтичної компанії «Сандоз» і членом Нобелівського комітету. Проте в певному розумінні, принаймні у вимірі своєї неймовірно амбіційної мети, покоління ЛСД провалилося.
Сплеск ентузіазму, характерний для першого десятиліття досліджень, перетворився на летаргію майже на півстоліття, а псилоцибін практично повністю зник чи як мінімум опинився на маргінесі наукових пошуків. Увесь цей час дива мозку були прийнятними, якщо їх джерелом поставали сни чи індивідуальні особливості, а дослідження різнобарвних станів мозку під впливом фармакологічних речовин зійшли нанівець. Проте зараз ситуація змінюється. Зокрема, цьому сприяють гарячі дебати про наркотики, політику, психіатрію й поступ науки, які останні десять років тривають у Британії.
Усе почалося 2008 року з призначення головою Консультативної ради щодо боротьби з уживанням наркотиків Девіда Натта, професора Бристольського університету, а тепер професора нейропсихофармакології Імперського коледжу Лондона. На поважній і відповідальній посаді Натт розпочав запеклу дискусію з органами влади щодо критеріїв визначення шкідливості наркотиків, які впливають на законодавче регулювання їх уживання й зловживання. Він обстоював думку, що: 1) законодавство щодо наркотиків має базуватися на реальних даних, які визначають шкоду від
