Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

слово не було образливим, адже варварами вважали не лише відсталі племена, а й народи, культура яких була давнішою за грецьку, — мешканців Єгипту, Месопотамії, Анатолії. Але згодом у ставленні до чужинців з’явилася зверхність, і навіть деякі освічені греки стверджували, що варвар за своєю природою не може бути вільною людиною, а отже — рівним елліну.

2. Внутрішній устрій колоній. Засновані греками міста одразу ставали самостійними полісами, незалежними від метрополій. Але внутрішній устрій колоній був майже таким самим. Усі поселенці, окрім, звісно, рабів, становили міську громаду. Найважливіші питання міського життя вирішували на загальних зборах, паралельно з якими існувала Рада й посадовці, яких обирали на обмежений термін.

Оскільки серед переселенців були й представники знаті, і селяни, і ремісники, в більшості колоній також спалахнула боротьба між аристократією і простолюдом. Як і в самій Греції, на новому місці також ухвалювали писані закони — іноді вже під час заснування колоній. Складали їх так, щоб не виникало бажання ці настанови змінювати. Славетний законодавець Залевк вимагав, щоб кожен, хто пропонував зміни, приходив на збори з мотузкою, щоб повіситися, якщо його пропозиції не будуть схвалені. А коли самого Залевка звинуватили у порушенні складених ним законів — за легендою, він власноруч позбавив себе ока.

Залевк виколює собі око. Скульптура Ж. Гужона

Якщо місту загрожувала небезпека ззовні, усі громадяни виступали гуртом. Для боротьби із сильними зовнішніми ворогами — такими як етруски, карфагеняни або ж кочові племена півночі — доводилося об’єднувати зусилля кількох міст. З часом серед колоній виділялися найвпливовіші, представники яких організовували спільну оборону. Інші за потреби надсилали загони своїх вояків, постачали харчі або ж сплачували гроші. Така допомога могла бути добровільною, але зрештою союзники ставали залежними від сильнішого поліса. Так, скажімо, навколо Пантикапея утворилася Боспорська держава, а грецькі колонії Сицилії об’єдналися навколо Сиракуз. У більшості випадків, однак, союзи між полісами були нетривкими, та й панівне місто зазвичай не втручалося у внутрішні справи залежних від нього полісів.

3. Розвиток торгівлі та його наслідки. Що більше виникало колоній, то жвавішою ставала торгівля між грецькими містами. Та й у самих полісах торгували майже всі. Селяни привозили до міста овочі, масло, вино, м’ясо або живу худобу. В обмін на них вони могли придбати вироби місцевих ковалів та гончарів або ж товари, які доставляли з далеких країв. Із колоній до Греції надходили метали, зерно, раби, вироби заморських ремісників. До колоній везли вино, олію і вироби грецьких майстрів. Поряд із торгівлею розвивалося і лихварство — адже для купівлі товарів та спорядження кораб­лів їхнім власникам були потрібні чималі кошти, які можна було взяти лише в борг.

З часом вплив торгівців і лихварів у грецьких містах ставав все більшим. Для того, щоб стати великим власником, вже не потрібно було мати землю та належати до аристократії. Багатії, невдоволені всевладдям знаті, теж вимагали для себе права керу­вати державою.

Зважування товару перед відправкою до Греції. Зображення на келиху для вина (Національна бібліотека Франції)

4. Тиранія. Незадоволення громадян пануванням аристократії було легко використати і в особистих інтересах. За сприятливої нагоди владу в багатьох полісах захоплювали честолюбці, які намагалися правити одноосібно, як царі. Проте на відміну від царської їхня влада не була успадкованою і трималася або на підтримці більшості громадян, або лише на військовій силі. Таких володарів греки називали тиранами, а їхнє правління — тиранією. У давнину ці слова не вважали негативними, і лише згодом тиранічною почали називати будь-яку свавільну владу.

Тиран. Зображення на вазі (Музей стародавнього мистецтва у Базелі)

Тиранами часто ставали військові командувачі. Або посадовці, які не хотіли відмовлятися від влади, коли завершувався термін, на який їх обирали. Тираном міста Мілет, скажімо, став притан Фрасибул. За його тиранії Мілет розквітнув і заснував кілька десятків колоній — попри виснажливу дванадцятирічну війну з сусідньою Лідією. Але Фрасибул пам’ятав, що владу здобув силою, тому переслідував усіх, хто хоч якось виділявся серед громадян і міг очолити спротив тиранії. Найбільшу загрозу тирани зазвичай вбачали у поваленій ними аристократії — тому боролися з нею усіма можливими засобами. Тиран Сікіона Клісфен, скажімо, уславився тим, що дав родовим об’єднанням знаті образливі імена «кабанщиків», «віслючників» та «поросятників».

Аристократія відплачувала тиранам не меншою ненавистю — подейкували, що з правителя Халкіди Антилеонта, якого знать позбавила влади, живцем зідрали шкіру.

А от громадяни Сиракуз, за переказами, самі запросили правити містом сусідського тирана Гелона. Гелон виявив себе вмілим і водночас суворим володарем. Він розширив межі міста, збудував нові оборонні мури, величні храми і водогін. З аристократами тиран намагався не ворогувати, але й демосу прагнув сподобатися. Гелон заборонив багатіям хизуватися своїми статками, а безземельні громадяни отримали землі, які тиран відібрав у кількох сусідніх полісів. Помер Гелон власною смертю, передавши владу своєму братові.

Гелон. Гравюра XVIII ст.

Проте в більшості грецьких міст влада тиранів була нетривалою. Знищивши всевладдя аристократії, інших вимог демосу вони виконати не могли. Мудрець і законодавець Піттак навіть казав, що «найбільше диво — це тиран, який дожив до старості».

Зазвичай тиранію скидали ті самі громадяни, які її спочатку підтримували. Але після цього знаті вже не вдавалося повернути владу до своїх рук. Вона були змушена ділитися нею з багатіями — торгівцями і лихварями. Такий устрій називають олігархією (з грецької це слово перекладається як «влада небагатьох»). Або ж до влади приходили ватажки демосу, грецькою — ­демагоги. За давніх часів це слово було не образливим, навіть почесним, і лише згодом демагогами стали називати пройдисвітів, що обманюють інших порожніми балачками. Ватажки демосу прагнули змінити закони таким чином, щоб у керівництві державою могли брати участь усі громадяни. Іншими словами — утвердити демократію (що з грецької перекладається як «влада демосу», або ж «влада народу»).

Коринфська держава

1. «Міст Греції». Найзаможнішим містом Еллади вважали Коринф. Розташований на вузькому Істмійському перешийку, що з’єднував півострів Пелопонес із рештою Греції, він мав одразу кілька зручних гаваней, одна з яких була відкрита на захід, а інша — на схід. Так, волею самої природи Коринф опинився на перехресті шляхів — як суходільних,