Справжня історія Стародавнього часу - Олексій Мустафін

були знайдені стародавні священні книги, які підтвердили, що вчення пророків цілком відповідає Мойсеєвим настановам.

Фінікійська колонізація. Тартес і Карфагенська держава

1. Утворення колоній. Господарський розвиток Фінікії сприяв швидкому зростанню її населення. Але що більше ставало мешканців, то важче їм було знайти засоби для існування. І міста змушені були час від часу «позбуватися» тих, хто ставав «зайвим» на власній батьківщині. Незаможні містяни залишали Фінікію в пошуках землі й заробітку. Для представників знаті втеча з країни часто була способом зберегти майно і навіть життя — якщо вони програвали в жорстокій боротьбі за владу, що точилася між «поважними родинами» чи не в кожному фінікійському місті. Разом зі знатними вигнанцями у мандри вирушали і їхні прихильники.

Фінікійська колонізація в ХІ—VІ ст. до н. е.

Заморська торгівля вимагала постійної присутності фінікійських торгівців або їхніх представників у тих краях, звідки вивозили товари. Кораблі потрібно було завантажувати і ремонтувати, моряки мали десь відпочивати перед далекою дорогою. Тому вже наприкінці II тисячоліття до нашої ери на островах Середземного моря, в Африці й Іспанії почали виникати невеликі поселення фінікійців.

Поселення на чужій території зазвичай називають колоніями, а місто, звідки прибували поселенці, — метрополією, що з грецької перекладається як «материнське місто». Метрополією більшості (якщо не всіх) фінікійських колоній був Тір. Але селилися в них і сідоняни, і бібліти, і вихідці з інших міст. Кількість переселенців швидко зростала, і маленькі поселення перетворювалися на справжні міста.

Укріплене фінікійське місто. Розпис поховання у Керкуані

Внутрішній устрій колоній був схожим на той, до якого переселенці звикли у Фінікії. Прибульці становили міську громаду, найважливіші питання вирішували на загальних зборах, а постійно керувала містом Рада з представників знаті та найзаможніших мешканців міста (як правило, це були ті самі люди). Найвища влада в колонії зазвичай належала наміснику, якого призначав цар Тіра.

2. Тартес. Джерелом срібла та олова для фінікійців тривалий час була далека держава Тартес, розташована на півдні Іспанії. Подейкували, що дорогоцінного металу в ній було стільки, що мореплавці не лише по вінця завантажували ним свої кораблі, а й викидали свої якорі та робили нові — вже зі срібла. Іспанські поклади олова, щоправда, з часом виснажилися. Але тоді тартесійці почали привозити його з північних країв, зокрема — з Британії.

Золота прикраса у тартесійському стилі (Ратуша Севільї)

Легенди стверджували, що у Тартесі було сім міст, а місцеві закони були записані віршами — так їх легше було запам’ятати. Оселитися фінікійцям на своїй землі тартесійці спочатку не дозволяли, тому першу свою колонію — Гадес (сучасний Кадіс) — прибульці заснували на невеликому острові поблизу узбережжя. На честь перемоги над тартесійським царем Геріоном на острові звели й величний храм бога Мелькарта. Бронзові колони храму виблискували на сонці та допомагали кораблям знайти правильний шлях. Тож, коли фінікійці вирушали далеко на Захід, вони казали, що пливуть до Стовпів Мелькарта. Згодом так почали називати і Гібралтарську протоку — прохід із Середземного моря до Атлантичного океану.

Із часом стосунки фінікійців із тартесійцями покращилися. Тубільці навіть запозичили в переселенців чимало корисних винаходів — зокрема, створили власну писемність. А мешканці Гадеса дізналися від тартесійців про поклади олова у Британії.

3. Заснування Карфагена. Коли царем Тіра став правнук Ітобаала Пігмаліон, знать влаштувала проти нього змову. Однак цар випередив змовників і вбив їхнього ватажка — верховного жерця храму Мелькарта, одруженого на сестрі Пігмаліона, царівні Дідоні. Інші заколотники змушені були тікати з міста. Очолила втікачів ображена на брата Дідона. 823 року до нашої ери разом зі спільниками вона дісталася африканського узбережжя, де вирішила заснувати нову колонію. Щоправда, місцеві мешканці — бербери — зустріли прибульців вороже і погодилися продати їм лише клаптик землі розміром зі шкіру одного бика. Але царівна не розгубилася — вона розрізала шкіру на тоненькі ремінці та, як мотузкою, окреслила ними цілий пагорб, на якому і заснувала місто. Колонія отримала назву Карфаген — із фінікійської її перекладають як «нове місто». Обурений хитрістю фінікійців, ватажок тубільців почав вимагати, щоб Дідона вийшла за нього заміж. Розуміючи, що в такому випадку місто потрапить до рук ворогів, царівна вкоротила собі віку.

Дідона перед олтарем. Мініатюра V ст. (Ватиканська бібліотека)

Карфаген зберіг незалежність від сусідів, але змушений був сплачувати берберам данину. Царського намісника з Тіра карфагеняни приймати відмовилися. Замість нього містом керувала Рада десяти, яку становили нащадки найближчих супутників Дідони, а карфагенське військо очолював призначений Радою командувач.

Залишки порту Карфагена (сучасний вигляд)

Розташований у зручному місті — на півшляху між Іспанією і Фінікією, на перехресті морських шляхів — Карфаген швидко перебрав до своїх рук майже всю посередницьку торгівлю на заході Середземного моря. Невдовзі карфагеняни почали засновувати і власні колонії та підпорядковувати інші, раніше засновані фінікійцями поселення. Так виникла велика Карфагенська держава.

4. Боротьба за владу в Карфагені. Полководці й мандрівники. Карфагенський командувач Малх здобув перемогу над сусідніми берберськими племенами і звільнив рідне місто від обов’язку сплачувати їм данину. Під проводом Малха карфагеняни також захопили частину Сицилії та Сардинії. Але гучна слава командувача збентежила Раду десяти, і вона наказала вигнати з міста Малха та його вояків. Полководець виконувати наказ відмовився. Разом із військом він вирушив до Карфагена і захопив державну владу. Членів Ради десяти стратили. Жорстоко переслідували й усіх інших супротивників Малха. Новий володар засудив на смерть навіть власного сина, який відмовився коритися батьку. Тоді обурений народ повстав та розправився зі свавільним командувачем.

Баал-Хаммон — «небесний захисник» Карфагена. Теракотова статуя (Музей Бардо)

Щоб ніхто більше не міг здобути одноосібну владу, містом відтоді керували одразу два суфети, яких обирали щорічно. До того ж суфети підпорядковувалися міській Раді, яка тепер складалася зі 104-х найповажніших представників знаті. Новим командувачем обрали Магона. Той, щоправда, вже невдовзі переконав Раду створити військо з найманців. А найманці були віддані командувачу, який платив їм гроші. Не дивно, що Магон швидко став найвпливовішою людиною у Карфагені. Та навіть передав свою владу нащадкам у спадок.