Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Під вогнем більш як десятьох кулеметів та рушничним група із трьох людей із кіньми на поводах пройшла пару сотень кроків і жодному навіть шапки не збили… Вже лишилося недалеко до села, як засвистіли гарматні стрільна. Стріляла ворожа чотиригарматна батарея сальвами. По першій сальві гранати перелетіли і розірвалися за селом. Друга сальва вже була добра, гранати рвалися в пару метрах від нас, але кривди нам не зробили. Третя сальва повалила нас на землю. По ній вибіг Кирієвський з перебитою рукою, а Борсук, мов безтямний, плентався за ним, бо був поранений у голову і контужений. Залишився я сам… З великим трудом підвівся на ноги і спостеріг, що моя черкеска вся в лахманах (тут: у дірках. ~Ред.), від піхов на шаблю залишився тільки ремінь, а до того прострілена нога якась не моя, бо п'ята стала спереду, а пальці позаду.

В цей час Москалі почали наступ. Сотні [Чорних] відкрили вогонь із кулеметів і рушниць через мою голову. Нова сальва гранат розірвалась навколо мене — і я знову на землі.

Спинивши наступ ворога, поодинокі козачата почали вискакувати на допомогу і навіть припровадили мою Юзьку, але не було ради, бо я з перебитою ногою не міг сісти на коня. На одній нозі, під страшним вогнем, дострибав до стодоли і тільки оперся об неї, як нова серія гранат розірвалася навколо стодоли. Козаки кинулись на поміч, але це коштувало нових двох поранених. ["Всі якось втратили голову. Всі розпоряджались, всі наказували, а користі жодної. Нарешті почувся сильний голос пораненого команданта, аби кулеметники відбили ворога", — писав Борис Монкевич].

Москалі знову рушили в наступ, та вогонь наших "Люїсів" і рушничні сальви примусили їх сховатися за залізничний насип…

Коли відбили атаку, я наказав принести довгу драбину, яку вимостили сіном, покрили буркою. ["Сам, без нічиєї помочі, він сів на драбину і, взявши перебиту ногу обома руками, поклав на щаблі", — зазначав Борис Монкевич].

Імпровізовані ноші прив'язали до стремен двох коней. У моїх юках знайшлася чиста сорочка, яку подерли на шмаття, і ветеринарний фельдшер зробив перев'язку. Перед відходом наказав командирові куреня триматися до приходу 2-го куреня.

Коней із драбиною в руках вели два козаки, а один тримав ногу, аби не спадала з вузької драбини, але пару разів таки не втримав і нога спадала, що викликало пекельний біль. ["Полковник увесь час скреготав зубами, але водночас і жартував", — додавав Борис Монкевич].

Тільки вийшли за село, як показався 2-й курінь на чолі з сотником [Віктором] Дяченком, моїм братом. Увесь курінь був певний, що то вже несуть труп їхнього командира, і всі втішились, коли довідались, що я тільки поранений. Діставши наказ іти на допомогу 1-му куреневі, 2-й курінь галопом рушив на Більшівці, а драбину зі мною повезли далі.

Полк перейняв поручник Броже, мій заступник. Броже, за національністю Латиш, одного випуску військової школи зі мною, якого я під Проскуровом підібрав по його хворобі на тиф. Довший час поручник Броже їздив за полком і аж у Зимовому поході став командиром 2-го куреня, а по підході сотника Божка — моїм заступником. Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки.

2-й курінь відразу ув'язався в бій. Під'їхала наша батарея і відкрила вогонь. Чорні кілька разів кидалися в атаку в кінному шикові, чим примусили порога до відступу по шляху Бурштин — Рогатин. Батарея цільними стрілами десяткувала ворожі ряди, а кулемети сотника [Степана] Самійленка докінчили справу. Полонені (всього з 10 люду) на допиті зізналися, що це билася майже вся 41-ша піша совєтська дивізія у складі до 500 багнетів, при 20 кулеметах і 4 гарматах. Бій коштував нам 14 поранених й одного убитого — загинув козак 2-ї сотні Олекса Пиріг. Коней поранено 12.

Де ж подівся 2-й кінний полк Максима Залізняка, з командиром якого, Костем Смовським, ми домовилися про спільну атаку на ворожу піхоту, а сигналом до атаки мала бути густа стрілянина. (Кость Смовський стверджував, що він такої згоди не давав, хоч Петро Дяченко до нього і звертався. — Ред.). Як видно, стрілянина була аж загуста, що Смовський не дотримав слова, а втік, аби не наразити своєї персони… Дотримання слова зобов'язує старшину, а його верифікаційна комісія під моїм головуванням за такого не визнала, і він, видно, про це пригадав…

Поранених відвезли до Галича і далі до Станіславова, куди і прибули на другий день. Військові шпиталі переповнені. Хорунжий [Василь] М'якота, висланий мною наперед, вишукав приватний пологовий будинок, у якому було для всіх місце, бо я хотів бути зі своїми козаками. Переїзд через місто на наших драбинах викликав сенсацію, бо такого способу транспортування поранених тут не знали.

Професор Домбровський, якого викликали з військового шпиталю, заопікувався нами. По черзі брали до операційного покою. Я відмовився від усипляння і, закусивши губи, витримав операцію, а за мною пішли й решта поранених. Найтяжче поранений козак Галайденко — у груди, з розтрощеною лопаткою — без стогону переніс півгодинну операцію.

Професор Домбровський дивувався витримці козаків, підкреслюючи, що це в його практиці перший випадок такого гарту.

Того ж таки дня відвідав нас генерал [Михайло] Омелянович-Павленко. Довідавшись, що залікування треба платити, і то досить солоно, залишив 5000 марок. Другого дня почалося паломництво цікавих, і серед них, як це не дивно, делегацій з Української польової жандармерії.

Пізно ввечері привезли пораненого генерала [Миколу] Яшниченка, якого прийняв до своєї кімнати. У шпиталі всім нам давали по 100 грамів горілки. Більшість Чорних не пила, з чого втішився генерал, бо зумів випити за всіх нас.

За декілька днів мені у шпиталі вже не лежалось і я виїхав на прогулянку своїм повозом. У дорозі мої жеребці понесли і вивернули фаетон до рову. Повернувшись, промовчав, і лише по трьох тижнях, як знімали гіпс, професор Домбровський ствердив, що поранена нога коротша на 8 см. Запропонував зламати і заново скласти… На запитання, як довго ще маю лежати, почув, що найменше місяць. Тоді я подякував професорові, зазначивши, що на той світ прийду із коротшою ногою, а за тиждень я вже буду на фронті. Слова дотримав, бо точно за 28 днів від поранення виїхав зі шпиталю до полку.

А тим часом полк Чорних запорожців продовжував перебувати у складі [Окремої] кінної дивізії, яка й далі уникала битви повним складом і топталась між Галичем і Більшівцями.

4 вересня полк отримав наказ по армії, в