Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України - Кирило Юрійович Галушко
Симон Петлюра поступився Західною Україною в надії визволити Центральну. Згідно з умовами Варшавського договору, польсько-українські війська виступили проти більшовиків і невдовзі зайняли Київ. Це було максимальне просування польських військ на схід і водночас останній раз, коли петлюрівці повернулися до столиці України. Розвинути успіх союзникам не вдалося, і потужний контрнаступ Червоної армії влітку змусив поляків та українців відступити з Наддніпрянщини. Невдовзі війська Тухачевського дійшли до передмістя Варшави. Правий фланг польської оборони допомагала тримати армія УНР. Разом полякам і українцям вдалося втримати Львів та значну частину Галичини.
В умовах поразок у війні з більшовиками прем’єр-міністр Польщі Владислав Грабський звернувся по допомогу до союзників. На конференції в Спа британці запропонували полякам визначитися із лінією східного кордону, щоб можна було відстоювати її у переговорах з більшовиками. За основу пропонували взяти лінію, яка б поєднувала пропозицію Клемансо від 8 грудня 1919 р. на російській ділянці з поточним фронтом на момент припинення вогню у Східній Галичині. Деякі ділянки цього фронту боронила Армія УНР, навіть не підозрюючи, що таким чином відстоює потенційний східний кордон Польщі. Бажаючи будь-що відвернути воєнну катастрофу, поляки погодилися на пропозиції в Спа. 11 липня 1920 р. міністр закордонних справ Великої Британії Джордж Керзон вручив ноту народному комісару закордонних справ радянської Росії Георгію Чичеріну. Британський міністр закликав Москву припинити наступ і прийняти пропозицію щодо кордону по лінії: Гродно — Валівка — Немирів — Брест-Литовськ — Дорогуськ — Устилуг — на схід від Грубешова — через Крилів на захід до Рави-Руської — на схід від Перемишля до Карпат. В історію британська пропозиція увійшла під назвою «лінія Керзона». Вона залишала Львів на українському боці, але відсікала низку українських етнографічних територій: Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя.
Крім того, що «лінія Керзона» пізніше дала назву цілому регіону (Закерзоння), сама її поява пов’язана із вельми цікавою інтригою. За польською версією, член британської делегації на Паризькій мирній конференції Льюїс Нем’єр (справжнє прізвище Берштейн-Немировський) самочинно змінив узгоджений варіант проходження цієї лінії в Галичині, відсунувши її на захід від Львова. Таким чином, замість узгодженого у Спа варіанта ноти Керзон, сам того не знаючи, відправив Чичеріну документ, таємно виправлений Нем’єром. Щоб відрізняти ці два варіанти галицького відрізка «лінії Керзона», пізніше їх почали позначати «лінія А» (сфальшований Нем’єром) і «лінія В» (узгоджений, але не надісланий). Різниця між ними була принципова: надісланий Чичеріну варіант залишав Львів українцям (фактично більшовикам). Ці нюанси стали важливими під час Другої світової війни, про що мова йтиме далі. Якщо Нем’єр і справді виправив на користь українців «лінію Керзона», то якими були його мотиви? У польській історіографії стверджується, що народжений у єврейській родині в Східній Галичині Берштейн-Немировський мав неприязне ставлення до поляків загалом і особливо до голови делегації на мирній конференції Романа Дмовського — шовініста й антисеміта. З іншого боку, Нем’єр міг керуватися власними громадянськими переконаннями і науковими позиціями. Пізніше він став видатним істориком і дослідником політичних процесів у Європі. Нем’єр був прихильником етнічного критерію для встановлення кордонів і симпатизував українцям.
У час свого переможного наступу на Варшаву більшовики відкинули пропозицію Керзона й посередництво Антанти загалом. Вони планували остаточно розгромити Польщу і на її територіях створити нові державні утворення. У липні 1920 р. більшовики створили Галицький революційний комітет («Галревком») і Тимчасовий революційний комітет Польщі («Польревком»). Галревком і Польревком видали декларації про намір створення відповідно Галицької і Польської Соціалістичних Радянських Республік. Нічого не було, сказано про територіальні межі цих державних утворень. Імовірно, в питаннях кордону майбутньої Польської СРР червона Москва загалом орієнтувалася на плани Сазонова 1914—1915 рр. Щоправда, «лінія Керзона» була певним викликом для більшовиків, тому задля пропаганди вони обіцяли віддати червоним полякам не менше (Холмщина), а то й дещо більше (частини Західної Волині та Східної Галичини), ніж пропонувала Антанта. Кадровий склад Галревкому дає підстави вважати, що передбачалося приєднання Галицької СРР до Української СРР.
Поразка Червоної армії під Варшавою і повернення польсько-українських військ на Волинь і Поділля поховали галицькі плани Москви. Під час польсько-радянських переговорів восени 1920 р. і на початку 1921 р. у Мінську та Ризі радянська сторона пропонувала як кордон змінену на польську користь «лінію Керзона», а поляки наполягали на лінії, схожій на визначену умовами Варшавського договору з УНР. Врешті, за Ризьким договором, укладеним 18 березня 1921 р., українська ділянка польсько-радянського кордону була проведена по Збручу, а на Волині дещо східніше від лінії, визначеної Варшавською угодою (детально проходження кордону було прописано у статті 2 угоди). Новий східний кордон проіснував протягом 1921—1939 рр.
Після укладення Ризького договору між Польщею і Радянською Росією, за яким західноукраїнські землі включались до складу Польської держави, еміграційний уряд ЗУНР висловив протест у Лізі Націй. У лютому 1921 р. Ліга Націй підтвердила, що сувереном Східної Галичини виступають держави Антанти, остаточне рішення про статус цієї території мало бути прийняте Радою послів Антанти. Це була остання надія Закордонного центру ЗУНР. 30 квітня 1921 р. Євген Петрушевич подав на розгляд держав Антанти проект «Основ державного устрою Галицької республіки», що мала бути незалежною нейтральною державою і відігравати у Східній Європі роль, аналогічну до ролі Швейцарії у Західній Європі. Згідно з цим документом межі Галицької республіки на сході, півночі та півдні мали відповідати колишнім кордонам австрійської Галичини, а на заході проходили західним краєм української етнографічної території аж до Перемишля включно.
На неодноразові вимоги польського уряду Рада послів Антанти 14 березня 1923 р. ухвалила остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі, з умовою надання в майбутньому автономії українському населенню. Втім, відсутність з боку Варшави будь-яких кроків у напрямку автономізації Галичини більше не цікавила уряди великих держав. Визнання польського суверенітету над Східною Галичиною стало крахом державницького проекту ЗУНР. Натомість продовжив роботу еміграційний державний центр УНР на чолі з Симоном Петлюрою.
Interbellum
Якщо в період роботи Паризької мирної конференції у 1919— 1920 рр. ЗУНР мала вищі шанси на визнання незалежності, ніж УНР, то в 1920-х рр. ситуація
