Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України - Кирило Юрійович Галушко

У другій половині листопада 1919 р., формально за згодою української сторони, польські війська зайняли тимчасову столицю УНР — Кам’янець-Подільський. Залишки розбитих у боях з Добровольчою армією військ УНР разом з основною частиною політичного керівництва відступили на північ — до Проскурова, а пізніше до Старокостянтинова та Любара. Там на невеликій за площею території на південному заході Волинської губернії армія УНР була затиснута в так званому «трикутнику смерті»: з півдня денікінцями, з північного сходу більшовиками, а з північного заходу поляками.

21 листопада, зважаючи на фактичну поразку ЗОУНР та польську окупацію, Верховна Рада Антанти запропонувала «Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину», за яким передбачалося надання Польщі мандату Ліги Націй на управління цією територією терміном на 25 років, після чого мав бути проведений місцевий плебісцит для самовизначення населення. Антанта пропонувала полякам створити українську автономію. Хоча поляки були проти надання автономії Східній Галичині, формальне визнання цього колишнього австрійського краю за Варшавою стало суттєвим ударом для керівників ЗОУНР.

Наприкінці року комісія у польських справах черговий раз повернулася до проблеми визначення східного кордону Польщі. Стрімке просування польської армії в Білорусі та на Волині, у глиб колишньої Російської імперії, загрожувало потенційним територіальним конфліктом з антибільшовицькими російськими силами. Про майже розгромлену УНР на той час питання вже не стояло. 8 грудня Верховна Рада Антанти видала декларацію щодо тимчасового польського кордону за підписом Жоржа Клемансо. У ній Польщі запропоновано східний кордон із Росією. Українська ділянка кордону мала проходити по Західному Бугу, залишаючи, таким чином, Холмщину Польщі. Як уже зазначалося, на той час польські війська вже давно перетнули Буг і оперували на теренах Волинської губернії.

Таким чином, на початок 1920 р. Антанта пропонувала Польщі східний кордон по Бугу і Збручу, при чому територія Східної Галичини розглядалася як потенційний мандат Польщі, а не її суверенна територія. Якщо питання Галичини для Варшави було легше вирішити з Антантою, ніж із непоступливими політиками ЗОУНР, то на Волині поляки сподівалися отримати більше від безпосередніх переговорів з УНР, ніж від посередництва західних союзників. Але поступливість наддніпрянців зумовлювалася лише відсутністю надії на справедливий міжнародний арбітраж, адже Антанта воліла мати справу із неподільною Росією, а не з Україною.

Зміни позицій щодо кордону в 1920—1921 рр.

З огляду на вкрай несприятливі обставини та перехід на бік ворога Галицької армії керівництво УНР почало схилятися до союзу з поляками ціною значних територіальних поступок. З іншого боку, польське керівництво розраховувало досягти вигідних для себе угод про територіальне розмежування з УНР, що дозволило б ухилитися від виконання рішення Верховної Ради Антанти про створення підмандатної території в Східній Галичині, а також домовитися про східний кордон, вигідніший, ніж пропозиції Клемансо. Двосторонні перемовини активізувались.

2 грудня 1919 р. український уряд через дипломатичну місію у Варшаві зважився прийняти польські умови та виступив з односторонньою декларацією про згоду на західний кордон уздовж Збруча й через Західну Волинь. Проблема Східної Галичини визнавалась внутрішньою справою Польщі та мала розв’язуватися «польським урядом з представниками українського народу, що мешкав у тій провінції». Лінія кордону на Волині мала бути визначена Паризькою мирною конференцією. У відповідь делегати ЗОУНР залишили Варшаву і навіть заявили про денонсацію Акту Злуки 22 січня. 5 грудня 1919 р. Симон Петлюра вирішив сам поїхати до Варшави, щоб приєднатися до місії Лівицького і «спробувати врятувати те, що можна, навіть жертвуючи Східною Галичиною». Реорганізована Дієва армія УНР віддала територію «трикутника смерті» полякам та вирушила у партизанський Перший зимовий похід тилами білих та червоних армій на Наддніпрянщину. З цього часу уряд УНР уже не контролював жодної території. Поки Дієва армія перебувала в Зимовому поході, у польському тилу відбувалося формування нових українських військових частин.

До невирішеності проблеми поділу Волинської губернії додалося питання статусу Західного Поділля. Тут у польському тилу діяла українська адміністрація на чолі з Іваном Огієнком. Формально визнаючи її повноваження, поляки весь час давали зрозуміти, що саме вони є господарями ситуації на цій території. 17 січня 1920 р. своїм наказом Пілсудський створив Цивільне управління землями Волині й Подільського фронту. Під його юрисдикцією перебували Волинська округа (Володимир-Волинський, Ковельський, Луцький, Лубенський, Рівненський, Кременецький, Острозький, Новоград-Волинський, Ізяславський і Старокостянтинівський повіти) та новостворена Подільська округа (Кам’янецький, Проскурівський, Новоушицький, Летичівський повіти). Пізніше до складу Подільської округи було передано Старокостянтинівський повіт. Округи очолювали начальники, а цивільну адміністрацію в повітах — польські повітові старости. Представники польської адміністрації не раз вдавалися до свавілля відносно українських посадовців та державного майна УНР. На думку представників Цивільного управління землями Волині й Подільського фронту, польська адміністрація на Поділлі була зародком майбутнього Подільського воєводства. Як один із варіантів легітимації польської влади на Волині та Поділлі на початку 1920 р. розглядався план проведення місцевого плебісциту.

21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР Андрій Лівицький підписав з міністром закордонних справ Польщі Яном Домбським політичну конвенцію. Разом із військовою конвенцією 24 квітня ці домовленості оформилися у вигляді Варшавської угоди. Польща офіційно визнала Директорію УНР, очолювану головним отаманом Симоном Петлюрою, верховною владою в Україні. У 2-му пункті угоди визначалася лінія польсько-українського кордону: на північ від Дністра вздовж Збруча й далі вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною і Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через Кременецьку височину і далі лінією, що проходила на схід від Здолбунова, вздовж східного адміністративного кордону Рівненського повіту, на північ вздовж колишнього кордону Мінської губернії до його перетину з Прип’яттю, а далі вздовж Прип’яті до її гирла. Щодо Рівненського, Лубенського та частини Кременецького повітів, які нині закріплюються за Польщею, пізніше мали бути укладені окремі угоди. Деталізацією територіального розмежування повинна була займатися спеціальна польсько-українська комісія. Таким чином, до Польщі переходила вся Східна Галичина, а також повністю чи частково 5 повітів Західної Волині, не рахуючи Холмщини. Зі свого боку, Польща офіційно зрікалася решти «Земель забраних», які сягали Дніпра.

Для уряду УНР рішення поступитися територіями далося дуже непросто. Петлюра інформував своїх близьких співробітників, що передача Польщі західних українських земель — лише вимушена тимчасова поступка. До того ж ці території і так були окуповані поляками. Іншого способу прорвати міжнародну ізоляцію та отримати військову допомогу проти більшовиків просто не існувало.

Після укладання Варшавської угоди уряд Євгена Петрушевича демонстративно повернувся в своїх документах до