Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України - Кирило Юрійович Галушко
Навесні 1919 р. головні зусилля Верховної Ради Антанти на сході Європи були присвячені недопущенню прориву Червоної армії до охопленої комуністичною революцією Угорщини, що становило б загрозу для європейської безпеки загалом. Для протидії більшовикам Антанта сприяла створенню та військовому зміцненню польсько-румунського союзу. У квітні 1919 р. до Польщі прибула потужна армія під командуванням генерала Юзефа Галлера, сформована у Франції з поляків-військовополонених армій Центральних держав і добровольців. Це формування, назване за кольором одностроїв «Блакитною армією» або Армією Галлера, призначалося для боротьби проти більшовиків, але всупереч застереженням Антанти було використане в боях проти військ ЗУНР і УНР.
Східна Галичина займала стратегічне положення між союзницькими Польщею і Румунією з одного боку, та між радянськими Росією та Угорщиною з іншого. Виходячи з цього, Верховна Рада Антанти повернулася до питання польсько-українського врегулювання і перш за все вимагала припинення боїв за Львів і включення ЗУНР до антибільшовицької коаліції. Для врегулювання польсько-українського конфлікту до Галичини прибула нова місія на чолі з прем’єр-міністром Південно-Африканського Союзу Луїсом Ботою. 13 травня Бота запропонував супротивникам визнати лінію розмежування Сокаль — Львів — Перемишль. На польському боці від «лінії Боти» мав залишитися Львів, а Бориславський нафтовий басейн зберігався за ЗУНР. Виходячи з того, що з прибуттям Армії Галлера поляки здобули значну військову перевагу, українська сторона прийняла умови Антанти, але цього разу їх відкинула Варшава. Польські представники наполягали на необхідності прямого сполучення з Румунією, що передбачало повну окупацію Східної Галичини. Крім того, Варшава залякувала Антанту примарними українськими планами «галицького коридору» між червоними Росією та Угорщиною. Таким чином, на додаток до історичних та етнографічних аргументів Польща висунула територіальні претензії, засновані на міркуваннях стратегічної необхідності.
У травні-червні Армія Галлера з боями зайняла практично всю Східну Галичину і Західну Волинь. Бажаючи спинити польський наступ, Директорія негайно відрядила до Варшави представника МЗС Бориса Курдиновського, а до Любліна, в штаб Армії Галлера, полковника Петра Левчука. Українські посланці вели переговори із застереженням, що вони мають повноваження лише від Наддніпрянської України. У підписаній 24 травня угоді Курдиновського з прем’єром Падеревським зазначалося, що український уряд наразі не почувається правомочним вирішувати долю Східної Галичини і заявляє про відмову від усіх прав на цей регіон. У другому пункті угоди зазначалося, що з огляду на віковий вплив польської культури в західних частинах Волині, кордон яких більш-менш проходить річкою Стир, вони повинні бути включені як невід’ємна частина в межі Польської держави. Крім цього, угода передбачала узгодження позицій української та польської делегації на Паризькій мирній конференції. Уряд УНР заявив, що Курдиновський перевищив надані йому повноваження, тому угода з Падеревським визнана недійсною. Напевно, польський прем’єр передбачав такий розвиток ситуації, але для дипломатичних ігор в Парижі для нього був важливий будь-який документ, що засвідчував відмову українців від прав на Східну Галичину.
На початку червня Галицька армія розпочала успішний контрнаступ проти поляків, відомий в українській історіографії як Чортківська офензива. У розпал боїв у Східній Галичині делегація УНР, очолювана генерал-поручником Сергієм Дельвігом, без консультації із галичанами уклала з Польщею договір про перемир’я, згідно з яким між Галицькою та «Блакитною» арміями встановлювалася демаркаційна лінія Залізці — річка Серет — Тернопіль — Острів — Літятин — річка Золота Липа — Дністер — Незвисько (т. зв. «лінія Дельвіга»). З огляду на успіхи на фронті, командування Галицької армії відкинуло умови перемир’я і продовжило операцію. За тиждень український наступ захлинувся, і в середині липня Галицька армія була змушена відступити на схід за Збруч.
У рамках Паризької мирної конференції 28 червня Польща підписала Версальський договір з Німеччиною, яким було визначено західний польський кордон. Однак договір відклав питання встановлення східного кордону Польщі до часу з’ясування ситуації в колишній Російській імперії. Його мала вирішити спеціально створена Комісія з польських справ під керівництвом французького дипломата Жуля Камбона. З огляду на військово-стратегічну необхідність 25 червня Верховна Рада Антанти вже постфактум уповноважила збройні сили Польщі на здійснення операцій аж по Збруч, що означало санкцію на окупацію всієї Галичини. Але політичний статус Східної Галичини, як і питання східного кордону Польщі загалом, мали були вирішені не у Варшаві, а згодом у Парижі. Приблизно в цей час Пілсудський запропонував Директорії нові переговори, і до Варшави виїхала місія на чолі з колишнім керівником Міністерства шляхів Пилипом Пилипчуком. З липня 1919 р. основні зусилля українських армій були спрямовані на визволення від більшовиків Наддніпрянщини. На українсько-польському фронті настало затишшя.
1 вересня військова делегація УНР у Варшаві підписала новий договір про перемир’я терміном на місяць. Демаркаційна лінія встановлювалась по річці Збруч та через міста Заслав (Ізяслав) — Олевськ — Мозир. Між річками Жванчик та Збруч утворювалася нейтральна зона. 6 вересня на спільному засіданні керівництва УНР і ЗОУНР було затверджено інструкцію для нової делегації, згідно з якою у крайньому разі дозволялося поступитися Польщі Холмщиною і Підляшшям, і то тимчасово — поки не буде укладено нової угоди. Делегації заборонялося порушувати питання Східної Галичини, посилаючись на виключну компетенцію Паризької мирної конференції. Залишалися підстави сподіватися на дотримання Верховною Радою Антанти принципу етнографічного розподілу територій колишньої Австро-Угорщини. Важливим завданням українських дипломатів було домогтися офіційного визнання УНР з боку Польщі. Об’єднана українська місія на чолі з міністром закордонних справ Андрієм Лівицьким розпочала важкі й тривалі переговори з представниками польського уряду. Поляки відкидали етнографічний принцип національно-державного розмежування і вимагали зректися претензій на Східну Галичину. Також вони претендували на Західну Волинь, але погоджувалися, щоб питання кордону на цій ділянці було вирішено Паризькою мирною конференцією. Посилаючись на протидію Верховної Ради Антанти, польська сторона тимчасово відхилила пропозицію про визнання УНР. Натомість, для засвідчення політичної зрілості та готовності до компромісу українців, поляки вимагали від делегації УНР спочатку виступити з односторонньою декларацією про поступки в територіальному питанні. Переговори знову зайшли в глухий кут.
Час грав не на користь УНР: восени її війська зазнали важких поразок у боях із Добровольчою армією Денікіна на Правобережжі. Відчувався гострий дефіцит боєприпасів, спорядження та медикаментів, у військах лютував тиф. У безвихідній ситуації 17 листопада 1919 р. більша частина Галицької армії перейшла на бік денікінців. Тоді ж уряд Євгена Петрушевича переїхав
