Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун

На початку цього дослідження мені було зрозуміло, що складовою щирого життя є те, що люди, котрих я опитала, називали осмисленою працею.

Одні говорили про покликання. А дехто просто описував відчуття величезного задоволення і сенсовості своєї праці. Усе здавалося доволі очевидним, окрім докучливого переліку важливих слів, що якось пов’язані з поняттям осмисленої роботи:

• здібності і таланти;

• духовність;

• заробіток;

• відданість справі;

• обов’язок;

• сумнів у собі.

Я називаю цей перелік докучливим, тому що витратила чимало часу, аби з’ясувати, що саме об’єднує ці слова. Змучена частина мене бажала забути про ці «зайві» слова, як це робить Стів, збираючи меблі з IKEA, — у нього завжди залишається дванадцять непотрібних шурупів. Мені хотілося відступити, ще раз «перетрусити» ці слова і сказати: «Доволі добре. А ось це зайве».

Але я не могла так вчинити. Тому розглянула саму ідею осмисленої праці, опитала більше людей, виявила закономірності і переписала цей дороговказ. Ось що виявилося:

• Ми всі маємо здібності і таланти. Коли ми розвиваємо ці обдарування і ділимося ними зі світом, знаходимо зміст і мету життя.

• Марнування своїх здібностей наповнює наше життя стресом. Виявляється, що марнувати вроджені таланти не лише трохи шкідливо або й «зовсім погано»; ми платимо за це своїм емоційним і фізичним добробутом. Коли ми не використовуємо своїх талантів задля осмисленої роботи, ми програємо. Ми почуваємо себе самотніми і пригніченими відчуттями порожнечі, розчарування, відрази, сорому, розгубленості, страху і навіть горя.

• Більшість із нас, шукаючи духовного зв’язку, марнує час, вдивляючись у небо і нарікаючи, що Бог так далеко. Бог живе всередині нас, а не над нами. Поділитися нашими здібностями і талантами зі світом — це найкращий спосіб наблизитися до Бога.

• Щоб використати свої здібності і таланти задля осмисленої праці, потрібно бути щиро відданим своїй роботі, тому що у багатьох випадках важлива для нас праця не завжди допомагає сплачувати рахунки. Декому це вдається — залучати свої здібності і таланти на благо роботи, яка є поживою для душі і для родин. Однак більшість людей змушені розділяти ці поняття.

• Ніхто не може визначити, яка робота наповнить наше життя змістом. Суспільство не має права диктувати, ходити нам на роботу чи виховувати дітей, займатися правом, вчителювати чи малювати. Позаяк усі ми маємо різні здібності і таланти, сенс життя для кожного з нас неповторний.

Сумніви у собі і почуття обов’язку

На шляху до значущої для нас праці можуть постати демони наших внутрішніх сумнівів. Вони починають збиткуватися з нас:

• «Можливо, у всіх є особливі таланти... Окрім тебе. Можливо, саме тому ти їх досі не виявив».

• «Так, ти непогано це робиш, але насправді це не талант. Твої здібності мізерні або недостатньо важливі, щоб бути справжнім талантом».

Сумнів у собі перешкоджає нам знайти своє обдарування і поділитися ним зі світом. Навіть більше, якщо розвиток і виявлення здібностей — це спосіб вшанувати душу і наблизитися до Бога, то сумнів у собі спричиняє страх, який зменшує нашу віру.

Демони сумнівів наводять багатотонні аргументи «ти повинен», кидаючи бойовий клич на захист пристосування, догоджання, перфекціонізму і звершень заради самооцінки:

• «Ти повинен дбати про заробіток, а не про осмисленість праці».

• «Ти повинен вирости і стати ________________________. Усі на це сподіваються».

• «Ти повинен ненавидіти свою роботу; на те вона й робота».

• «Якщо ти такий сміливий, то повинен звільнитися і йти за покликом серця. Не хвилюйся про гроші!»

• «Ти повинен обрати одне з двох — роботу, яку ти любиш, або роботу, завдяки якій зможеш утримувати людей, яких любиш».

Аби побороти сумніви у собі і здолати імператив «ти повинен», потрібно осмислити кілька питань: чого ми боїмося? що саме ми «повинні»? хто це сказав? чому?

Демони сумнівів подібні на немовлят. Якщо їх ігнорувати, вони верещать голосніше. Зазвичай найкращий вихід — вислухати їх. Записати їхні аргументи. Я знаю, на перший погляд це здається безглуздою порадою, але записування й осмислення внутрішніх сумнівів їх не посилить; це зробить сильнішими нас. Це дозволить сказати нам: «Я зрозумів. Я знаю, що я цього боюся, однак я це зроблю».

Приємно познайомитися. Чим ви займаєтеся?

На шляху до наповненої сенсом праці, окрім демонів сумнівів, заважає ще й складність чесно визнати, хто ми є і чим займаємося. У світі, який насамперед цінує роботу, найпоширеніше питання, яке ставимо ми та яке ставлять нам: «А чим ви займаєтеся?» Чуючи це, я щоразу морщилася. Я відчувала, що мушу або звести відповідь до легкотравного спрощення, або спантеличити людину розлогим описом свого життя.

Тепер на питання «Чим ви займаєтеся?» я відповідаю так: «А скільки часу ви маєте, щоб вислухати?»

Більшості з нас складно відповісти на це питання. Наприклад, я — мати, дружина, дослідниця, письменниця, оповідачка, сестра, друг, дочка і вчитель. Усе це — складові моєї особистості, отож я ніколи не знаю, що відповісти. І, якщо бути чесною, я втомилася обирати щось одне, аби людині, що розпитує мене, було легше зрозуміти.

У 2009 році я познайомилася з Марсі Альбоер, письменницею / лектором / тренером із особистого росту. Якщо вас цікавить, чому я ставлю скісні риски, то це тому, що вони тут доречні, оскільки Марсі є автором книжки «Одна людина / безліч професій: нова модель життєвого / професійного успіху» (One person / Multiple Careers: A New Model for Work / Life Success)[56].

Альбоер опитала сотні людей, які водночас працюють у декількох галузях, і виявила, як коса риска — дослідник / автор оповідань, митець / агент із нерухомості — об’єднує в одне ціле і повністю реалізовує різні захоплення, таланти і зацікавлення, які не може сполучити одна професія. Книга Марсі наповнена розповідями про людей, які займаються важливою для них справою, відмовившись присвятити себе одній-єдиній кар’єрі. Серед прикладів — портовий вантажник / режисер документальних фільмів, консультант із питань управління / мультиплікатор, юрист / шеф-кухар, рабин / артист-гуморист, хірург / драматург, фахівець із інвестицій / репер, лікар-терапевт / майстер із виготовлення скрипок.

Я хотіла поділитися ідеєю «косої риски» з вами, тому що у світі блогерів, митців і письменників зустрічаю чимало людей, які бояться розповідати, чим заробляють на життя. Наприклад, нещодавно на конференції із соціальних медіа я зустріла жінку, яка є бухгалтером / ювеліром. Я зраділа знайомству, тому що саме була в гарних сережках, які купила в її інтернет-крамниці. Коли я запитала, як давно вона займається ювелірною справою, та спаленіла і сказала: «Я би хотіла цим займатися. Але працюю бухгалтером. Я не справжній ювелір».

Я подумала: «Я зараз ношу твої сережки, а не твої рахунки». Коли я доторкнулася до своїх вух і сказала: «Звичайно ж, ви ювелір!», вона лише всміхнулася і відповіла: «Я цим багато не заробляю. Я роблю прикраси, бо мені це до вподоби». Якими би безглуздими мені не видалися ці слова, я її розумію. Мені не подобається називати себе письменницею, тому що я не відчуваю, що маю право так говорити. Я не зовсім письменниця. Щоби подолати сумніви в собі, потрібно повірити в те, що вам нічого не бракує, і забути про те, ким, на думку світу, ви повинні бути і як себе називати.

Щосеместру я цитую студентам теолога Говарда Турмана. Це завжди була одна з моїх улюблених цитат, але тепер, коли я усвідомлюю важливість бачення сенсу у своїй роботі, вона набула нового значення: «Не запитуй, що потрібно