Герої Українського неба. Пілоти Визвольної Війни 1917-1920 рр. - Ярослав Юрійович Тінченко

2) серед льотчиків Російського повітряного флоту,

3) у списках авіаторів Української Держави 1918 р.,

4) у жодному з документів архіву Галицької армії, включаючи журнал зарахування старшин на службу, а також чисельні старшинські списки, Євський не згадується!

Рудольф Земик, найперший мемуарист Летунського відділу, пише тільки загиблих Бориса Губера та братів Канукових. Петро Франко у своїх спогадах перераховує прізвища старшин та підстаршин, які «по трагедії в Краснім були в мене в службовім списку». У його переліку наведено імена та прізвища шести старшин-наддніпрянців: полковника Джамбулата Канукова, сотників Федора Алєлюхіна, Никандра Залозного, Івана Шестакова, чотаря Миколи Сєрікова та хорунжого Михайла Іваніва. Євського у цьому спискові немає, хоч в інших місцях мемуарів автор це прізвище використовує. Крім того, наприкінці своїх спогадів П. Франко говорить про якогось А. Шеремецінського, який лежить на цвинтарі у містечку Красному, але не зазначає, хто він і за яких обставин помер чи загинув 116.

У праці І. Лемківського інформація Петра Франка спотворена і перекручена. Він писав: «В перших днях грудня 1918 року, командант цієї летунської сотні, полк. Борис Губер, явився в Начальній Команді УГА по прикази. З ним явилося його 6 летунів старшин, а це: полк, князь Кануков, сотник Євський, сотник Булатов, пор. Шеремецінський і хор. Хазбулат-Кануков, всі придніпрянці, бувші російські старшини» 117. Відомості І. Лемківського самі собою викликають сумніви, оскільки людини з прізвищем Булатов немає ні серед російських льотчиків, ні у списках авіації Української Держави.

Зважаючи на ту обставину, що Іван Лемківський переважну більшість фактів бере у П. Франка та Р. Земика, можна констатувати, що він, напевно, був мало обізнаний у тому, які саме пілоти служили у Летунському відділі, тож його дані слід використовувати дуже обережно.

Отже, хто такий сотник Євський? П. Франко, який першим «згадав» про нього, писав, що Євський — естонець, який по війні «мабуть вернув до своєї Естонії». Але серед естонців не було льотчиків, які б не тільки носили подібне прізвище, а й взагалі воювали у складі Галицької армії. Проте з Півночі Росії (з Вологодської губернії) походив Федір Алєлюхін, який, судячи з його прізвища, мав давні фіно-угорські (а відтак і естонські) корені. Більше того, Алєлюхін народився поблизу містечка Чебсара — давнього інгерманландського (іжорського) поселення, місцеві мешканці якого вважались у Російській імперії «чухонцями» — естонцями. Варто додати, що під час Визвольних воєн тут було створено Інгерманландські полки, які у складі Естонської армії воювали за незалежність. Отож, говорячи про «естонця», П. Франко був недалекий від істини. Напевно, він знав, що по закінченні Визвольної війни Ф. Алєлюхін повернувся на батьківщину, але не до Естонії, а до Радянської Росії. Тому особливо його вихваляти автор не став, імовірно, зважаючи на те, що мемуари могли прочитати не тільки бойові товариші, але й співробітники НКВС. Таким чином сталося літературне «роздвоєння» Федора Алєлюхіна на власне Алєлюхіна та Євського. Саме цьому останньому — цілком вигаданому персонажу, Петро Франко приписав те, що насправді робив Ф. Алєлюхін (зокрема відрядження урядом УНР 1920 р. до Італії для закупівлі літаків).

Однак повернемось до діяльності Летунського відділу Галицької армії. У квітні 1919 р. тут на базі 1-ї летунської сотні за допомогою управи Повітряного флоту УНР було зорганізовано 3-ю летунську сотню, яка нараховувала 5 літаків, мала дислокуватися у Тернополі та діяти проти більшовиків на фронті Дієвої армії УНР. Зі складу цієї сотні під час виконання одного з завдань на більшовицькому фронті загинув військовий льотчик австрієць Р. Томас118.

У другій половині травня 1919 р. Летунський відділ Галицької армії втратив одразу три (або й чотири) літаки, трьох пілотів і одного фахівця-інженера. Так, наприкінці травня 1919 р. до Відня було делеговано поручика Степана Слєзака (відлетів з пілотом Найгавзером), який від імені уряду ЗОУНР мав передати протест представникам Антанти у зв’язку з окупацією Східної Галичини польською армією генерала Галлера. Вочевидь, коли літак прибув до Відня, назад його вже не відпустили, а відтак обидва пілоти залишилися в Австрії119.

25 травня 1919 р. на територію Чехословаччини за досі нез’ясованих обставин перелетіло два (можливо, три) літаки Летунського відділу. Іван Фостаківський писав: «Дня 25-го травня вони відлетіли на приказ летунського референта ДСВС сот. Ев. Пузи на Закарпатську Україну у зв’язку з пляном полк. Віктора Курмановича не відступати дальше на схід, а створити фронт на Дністрі з Карпатами й Закарпаттям як запіллям, зискуючи в цей спосіб можливості набування з Чехо-Словаччини так потрібної для УГА зброї й амуніції. Та чехо-словацька влада інтернувала наших летунів й забрала літаки» 120.

Рештки літака «Фарман»-30, на якому розбився сотник Джамбулат Кануков. Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»

За даними чеських істориків, до Чехословаччини перелетіло два українських літаки: «Ньюпор» 23 № 3598, пілотований Францем Рудорфером, та «Ллойд» Ц.5 № 4634, яким керував Іван Жарський. Потому обидва пілоти виїхали до Відня: Рудорфер повернувся додому, а Жарський прибув у розпорядження офіційного представника ЗОУНР в Австрії. Після відльоту трьох літаків 3-ю летунську сотню було розформовано, а її особовий склад передано на поповнення 1-ї сотні. Сотник Є. Пуза недовго затримався на посаді авіаційного референта і невдовзі був замінений спочатку наддніпрянцем сотником Калініним, а потім австрійцем поручиком Груштом.

Загалом же стосовно авіаційного парку Летунського відділу є чимало свідчень у мемуарах, однак вони суперечливі. Найбільш точними є дані документів. За відомістю чисельності Галицької армії за 10.03.1919, на той час у Летунському відділі було 11 літаків, а через два місяці, 15.05.1919, у реєстрах Галицької армії нараховувалося тільки 10 апаратів. Про типи машин, які перебували на озброєні Летунського відділу у той час, найдостовірніші відомості подав інженер льотчик-дозорець Рудольф Земик. Від твердив, що навесні 1919 р. авіаційний парк Летунського відділу складався з таких типів літаків: «Ньюпор» 21 та 23, «Бранденбург» 64, «Альбатрос» 27, «АВГ» та «ДФВ» 121. За свідченням Петра Франка, всього у складі Летунського відділу налічувалось близько 50 літаків, але переважна більшість їх була непридатна до польотів. Працювали, як твердив П. Франко, лише два «Ньюпори», 4 німецьких літаки «АВГ», а також зібрані