Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко
Протягом січня—лютого 1919 р. більша частина України була зайнята Червоною армією. Головним чинником стрімкого опанування України стала та обставина, що політично активні низи сприймали більшовиків як носіїв тієї форми радянської влади, яка вміщалася в гасло «Вся влада місцевим радам!» У пам'яті залишалося значною мірою реалізоване в Росії гасло «Землю — селянам!» та прихильність Кремля до права націй на самовизначення вкупі з лояльним ставленням до розвитку національних культур. Так було на початку опанування більшовиками України.
1919 р. як міжнародна, так і внутрішньоросійська ситуація порівняно з початком 1918 р. відчутно змінилася. Більшовицьке керівництво не мало наміру повторювати в Україні весь пройдений у Росії шлях становлення своєї влади. Натомість воно намагалося механічно перенести існуючі на початок 1919 р. правила гри в Україну. В деяких питаннях, насамперед земельному, була спроба піти далі того, що було вже зроблено в Росії. До того ж наміри Кремля не обмежувалися Україною, а перспективи здавалися райдужними. У промові на конференції залізничників 16 квітня 1919 р. Ленін відзначав: «Із завоюванням України і зміцненням радянської влади на Дону наша сила міцнішає». Здавалося, настав час подумати про поширення своєї влади за межі колишньої Російської імперії.
Участь мас у владній вертикалі: особливості 1919 р.
Більшовики в Росії тільки навесні 1918 р. почали власну революцію — комуністичну. Україна тоді перебувала за межею їхнього безпосереднього впливу. Поставлене завдання Ленін у травні 1918 р. сформулював так: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей». Ішлося про оголошення великого виробництва загальнонародною (а фактично — державною) власністю, про колективізацію (а насправді — одержавлення) дрібного виробництва, про ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства.
На відміну від періоду кінця 1917 — початку 1918 р., коли більшовицьке керівництво, щоб отримати контроль над радами, перехоплювало народні гасла і демонструвало спроби їх втілення в життя, з початку 1919 р. воно намагалося керувати масовим рухом, спрямовуючи його в потрібне русло. Більшовицькі керманичі цього разу мали конкретні плани щодо управління Україною. Їх виникненню сприяв досвід, здобутий у Росії. Вони були впевнені в популярності радянської влади, під якою на той час розуміли систему рад як форму свого контролю над суспільством. Тому без застережень експортували її в Україну. Місцеві ради визнавалися більшовиками лише в тому випадку, коли ними керували комуністи чи вони перебували під комуністичним впливом.
Ставлення до рад як до підлеглих компартійному керівництву органів (а не як до багатоступінчастої форми представницької демократії, якими вони були до початку комуністичної революції) було сформоване керівниками КП(б)У ще в липні 1918 р. на І з'їзді КП(б)У. У резолюції «Про ставлення до так Званих „Совітів“» наголошувалося, що «в нинішніх умовах такі органи легально існувати не можуть, а тому всяка установа, що існує легально і називає себе Совітом, неминуче дискредитувала саму ідею совіта депутатів». Суспільству нав'язувалася думка про те, що терміни «совіцький» і «більшовицький» є синонімами.
Владна вертикаль у вигляді системи рад за своєю формою передбачала виборність радянських органів знизу вгору. Однак, розуміючи, що в умовах реального вибору більшовики не здобудуть контролю над селом і загалом над Україною, на початку 1919 р. ЦК РКП(б) ініціював інший шлях легалізації своєї влади. До опанування села вибори низових рад відкладалися на майбутнє, а реальна влада на місцях передавалася революційним комітетам (ревкомам) та комітетам бідноти (комбідам). У законодавчих актах, як і в більшовицькій пропаганді, не проводилося різниці між поняттями «радянський» і «комуністичний». Приміром, в ухваленому у грудні 1918 р. декреті «Про організацію влади на місцях» зазначалося, що ревкоми створюються із «безумовних прихильників совітської влади». А там, де вже діяли «партійні організації комуністів», вони брали на себе організацію місцевого ревкому. Водночас відділ внутрішніх справ мав право як призначати потрібних людей до будь-яких ревкомів, так і в будь-яку мить змінювати склад ревкому. Тобто більшовицька влада, яка вперто називала себе «радянською» навіть за відсутності рад, була відверто диктаторською. Однак на словах вона залишалася «народною».
Керувати діяльністю рад компартійному керівництву допомагали силові органи. Уперше під назвою «Всеукраїнська надзвичайна комісія» (ВУНК, але з огляду на склад і фактичну підпорядкованість цього органу Кремлю видається більш доречним вживання абревіатури за російськомовною назвою, тобто ВУЧК — Всеукраинская чрезвычайная комиссия. — Лет.) органи державної безпеки були організовані декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 3 грудня 1918 р., тобто ще до реального захоплення території України. Однак диктатура системи «РКП(б) — ради» базувалася не тільки на насиллі, але й на пропаганді.
Більшовики добре розуміли важливість суспільних настроїв для зміцнення влади, тим більше, що нові кадри вони вишукували саме в радах. Вплив на маси, переконування їх — такими були основні завдання відділів агітації та пропаганди партійних комітетів та окремого Наркомату радянської пропаганди. У декреті про утворення останнього відзначалося: «Для керівництва й об'єднання загальної пропаганди, скерованої на розвиток і за фіксування в свідомості працюючих мас ідей революційно-комуністичного будівництва, а надто — ідеї радянської влади, в складі робітничо-селянського уряду УСРР утворюється Народній Комісаріат радянської пропаганди, що межі його компетенції і влади докладно визначає особливе положення» (україномовний переклад 1925 р.).
До компетенції цього потужного наркомату в «галузі словесної пропаганди» входила організація мітингів і лекцій, збирання відомостей економічного та політичного характеру з місць, «погляд за протирадянською агітацією й пропагандою та боротьбу з останньою шляхом загальнополітичної пропаганди й агітації», організація спеціальних курсів тощо. Під його контроль передавалися органи, що керували друком в Україні. Та це була лише видима частина айсберга.
У таємній (не для друку) частині ухваленого 27 лютого 1919 р. положення про Наркомат радянської пропаганди, зазначалося: «Отримуючи політичні директиви безпосередньо від Центрального комітету Комуністичної партії України, Наркомат радянської пропаганди з іншими наркоматами підпорядкований РНК УСРР. Внаслідок виконання значної частини роботи, що належить до відання Комуністичної партії, Наркомат радянської пропаганди всією мережею своїх установ та відділів, як у центрі, так і на місцях, перебуває у найтіснішому співробітництві з відповідними комітетами комуністичної партії, що виражається у тому, що керівниками установ і відділів рад. пропаганди в центрі та на місцях є члени партійних комітетів». Таким чином, поняття «комуністичний» чи то навіть «належний до КП(б)У»,
