Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

відзначалося: «Всеросійський з'їзд рад робітничих, солдатських, і селянських депутатів вітає і всіляко схвалює національну політику Уряду Народних Комісарів, спрямовану на проведення в життя принципу самовизначення народів, що розуміється в дусі самовизначення трудових мас усіх народностей Росії». Уявлюваний результат такого відособлення відобразився у відповідній резолюції з'їзду: «Російська Соціалістична Совітська Республіка утворюється на основі добровільного союзу народів Росії як федерація совітських республік цих народів».

Цікаво, що складовою частиною цієї федерації на III Всеросійському з'їзді рад вбачалася не лише Україна, а й Фінляндія. У заключному слові до з'їзду голова Раднаркому радянської Росії В. Ленін зауважував: «Ми бачимо, що наші ідеї перемогли в Фінляндії, на Україні [...] найвеличніший результат очевидний — перемога революції і об'єднання переможців з нами в одну могутню революційну федерацію».

На перший погляд, згадана вище резолюція вказувала на те, що федерування чи автономія мають відбуватися саме на національній основі. Але таке розуміння федерації не було єдиним. Адже в тексті рішень з'їзду містилися ще й вказівки на незаперечні повноваження місцевих рад, вказувалося, що центральною владою «не повинні бути порушуваними права окремих областей, що вступили у федерацію». Не додали чіткості й слова Й. Сталіна про те, що «запропонована резолюція не є законом, а лише окреслює загальні засади майбутньої конституції Російської Федеративної Республіки». Інакше кажучи, суб'єкти федерації потрібно було ще створювати, а принципи створення не були безпечно визначені. Власне, саме через таку невизначеність, до якої додалося своєрідне трактування міжнародної політики, і стало можливим утворення ДКР.

Але Кривдонбасом за подальшої відсутності чіткого критерію утворення суб'єктів федерації справа обмежитися не могла. Зокрема, постало питання утворення Московської області як суб'єкта федерації (до березня 1918 столиця радянської Росії була в Петрограді). Такі наміри були рішуче заперечені більшовицьким центром, який «економічний» принцип федерування категорично не сприймав. Ось як наприкінці березня 1918 р. схарактеризував ситуацію член Наркомату колегії внутрішніх справ радянської Росії Мартин Лацис: «Згідно з постановою III Всеросійського з'їзду рад Росія визнана Федеративною Совітською Республікою. Це згідно з постановою. Насправді ні під час з'їзду, ні тепер ця форма управління хоч якось ясно не склалася. Кожен тлумачить справу так, як йому заманеться, оскільки з'їзд не дав конкретних вказівок. І ось тепер справа доходить до абсурду. Вкажу на приклад Московської області. Ця область, за планом організаторів, сама складає федерацію 14 губернських совітів. Кожна губернія має свій Совітський уряд — Совіт Народних Комісарів. А сама Московська область входить до складу Російської Федеративної Совітської Республіки. Виходить федерація — федерацій. Якщо ми до цього додаємо довільність об'єднання цих 14 губерній, то отримаємо абсурд федералізму».

ДКР як суб'єкт федерації мав такі ж самі перспективи, як і Московська область. Але, незважаючи на несприйняття пропагованого «кривдонбасівцями» економічного федералізму, ленінський Раднарком, сподіваючись, що розпочатий наступ Німеччини не зачепить схід України, у лютому — на початку березня 1918 р. зробив певну паузу у визначеннях території радянської України. У своїй правоті з територіального питання були переконані як представники радянської УНР, так і керівництво ДКР.

Ситуація змінилася після укладення 3 березня 1918 р. Брестського мирного договору між Росією та країнами Четверного союзу. Однією з його умов було виведення російських військ із території України і укладення миру з УНР. Гра в окрему ДКР втратила сенс і могла завадити Кремлю. ЦК РКП(б) на засіданні від 15 березня 1918 р. дав чітку директиву: Донецько-Криворізький басейн входить до складу України. Це рішення за участі голови уряду ДКР Артема (Ф. Сергєєва) було затверджено на II Всеукраїнському з'їзді рад у Катеринославі (17—19 березня 1918 р.). Тоді ж була проголошена і незалежність радянської України. Незабаром після цього радянська влада на території України була остаточно ліквідована. Владні органи ДКР ще певний час існували і навіть 8 квітня переїхали з Харкова до Луганська, але формально вона тепер була частиною радянської України. Після II Всеукраїнського з'їзду рад зі складу Раднаркому ДКР вийшли непримиренні супротивники приєднання до радянської України Семен Васильченко, Віктор Філов та Михайло Жаков. Ті ж, що залишилися (див. вклейку, рис. V), вже після нового опанування більшовиками України наприкінці 1918 — на початку 1919 р. фактично всі увійшли до складу урядових структур радянської України.

Щоб зняти питання про засади для можливого федерування, нарком у справах національностей радянської Росії Й. Сталін дав інтерв'ю газеті «Правда», яке було опубліковане 3 та 4 квітня 1918 р. Він категорично заперечив як економічний, так і географічний федералізм, наголосивши, що це не має нічого спільного з рішеннями III Всеросійського з'їзду рад: «Очевидно, що суб'єктами федерації повинні бути і можуть бути не всякі ділянки й одиниці і не всяка географічна територія, а лише певні області, що природно поєднують у собі особливості побуту, своєрідність національного складу і деяку мінімальну цілісність економічної території. Такими є Польща, Україна, Фінляндія, Крим, Закавказзя (причому не виключена можливість, що Закавказзя розіб'ється на ряд певних національно-територіальних одиниць, на кшталт грузинської, вірменської, азербайджансько-татарської та ін.), Туркестан, Киргизький край, Татаро-Башкирська територія, Сибір і т. ін.».

Примара реальної федералізації лякала керівництво РКП(б). Надалі воно рішуче клало край будь-яким спробам втілення в життя економічної регіоналізації, адже це суперечило централізаторській суті більшовицького режиму. Формальні підстави для таких спроб були ліквідовані з ухваленням Конституції радянської Росії у липні 1918 р. Зокрема, стаття 2 цього документа звучала так: «Російська Радянська Республіка засновується на основі вільного союзу вільних націй, як федерація радянських національних республік».

Поширене в публіцистиці твердження про те, що ДКР було ліквідоване начебто рішенням Ради праці та оборони РСФРР від 17 лютого 1919 р., не має підстав. Та резолюція звучала так: «Прохати тов. Сталіна через бюро ЦК провести знищення Кривдонбасу». «Бюро ЦК», тобто оргбюро ЦК РКП(б), займалося партійними і кадровими справами, і його рішення аж ніяк не могли щось безпосередньо змінити у державному будівництві. Насправді у цьому рішенні йшлося про скасування скликання відповідної обласної партійної (навіть не радянської!) конференції, яка була запланована на 20 лютого. Більшовицька партія була побудована на засадах «демократичного централізму», її регіональні органи беззастережно підкорилися рішенню центру. До того ж, якщо повернутися до процитованого рішення, слід відзначити, що поняття «прохання» і «постанова» чи «резолюція» (тобто законодавчий акт) далеко не тотожні. Тобто мова йшла передусім про недопущення розмов про відновлення чогось подібного до ДКР, а не про її «ліквідацію».

Загалом, щоб щось «ліквідувати», його потрібно «мати». Не існує жодного факту, що свідчив би про існування чи хоча б проголошення ДКР після другого опанування більшовиками України. Це, звичайно, не означає,