Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

Новоутворена радянська УНР відразу здобула безумовну публічну підтримку ленінського Раднаркому, що було вже продемонстровано на прикладі з визнанням її кордонів. У свою чергу, радянська УНР з початку свого існування претендувала на ті території, які визнала українськими Центральна Рада. І часом навіть ішла далі. Приміром, у III Універсалі йшлося про включення у майбутньому до складу України частин «суміжних губерен і областей, де більшість населення українське». І хоча УЦР таке рішення пропонувала ухвалити «по згоді організованої волі народів», керівництво радянської України часом розглядало території суміжних регіонів з українською більшістю населення як свої. На сході це насамперед стосувалося Таганрозької округи, куди наприкінці березня 1918 р. переїхав Народний секретаріат — уряд тогочасної радянської України. Зокрема, у ноті Народного секретаріату від 6 квітня 1918 р. підкреслювалося: «Стосовно вимог наркома Сталіна, щоб Народний секретаріат залишив Таганрог, ми лише вкажемо, що Таганрог є частиною Української народної Республіки і лише населення цієї території може заявити, до якої Радянської Федерації воно бажає належати, до Російської чи Української».

Цікава деталь: до 15 березня, коли ЦК РКП(б) вирішив створити окреме адміністративне утворення в Криму, керівництво радянської УНР розглядало півострів як складову частину України. Таке ставлення простежується в низці тогочасних рішень радянської УНР, керівництво якої регулярно надсилало настанови до Криму. Зокрема, у постанові Народного секретаріату від 7 березня йшлося про «Україну в кордонах III і IV Універсалів, тобто в тому числі й ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Радянські Республіки».

Народний секретаріат уже конфліктував з усталеною в Харкові радянською владою. Протистояння між двома радянсько-більшовицькими (харківською та загальноукраїнською) силами було настільки значним, що, як зауважував 1918 р. В. Шахрай, «під час перебування ЦВК і Народного секретаріату в Харкові стосунки між ним і місцевою Радою та більшовиками були надзвичайно зіпсовані, і під час від'їзду справа ледь не дійшла до збройного протистояння». До того додалася ще одна автономна радянсько-більшовицька сила — надіслані з Росії червоногвардійці за загальним керівництвом згаданого вище В. Антонова-Овсієнка. Цей діяч отримував директиви безпосередньо з більшовицького центру й теж намагався командувати усіма компартійно-радянськими структурами в Україні.

З'їзд рад, на якому було проголошено радянську Україну, навіть у радянському полі був недостатньо представницьким. Адже участь у ньому взяли представники лише 82 рад із наявних на той час в Україні 240 рад. Причому більшість із тих рад, делегати яких узяли участь у з'їзді (46) представляли Донецько-Криворізький басейн. Самі учасники з'їзду визнавали, що в ньому брала участь лише «частина селянських депутатів». Щоб долучити представників селянства до складу вищих владних структур у січні 1918 р. було вирішено скликати Всеукраїнський з'їзд селянських депутатів. Через недостатнє представництво (замість запланованих 300 прибуло лише 78 делегатів) зібрання селянських депутатів, яке відбулося 2—4 лютого (20—22 січня), було оголошено конференцією. Рішенням конференції було схвалено діяльність Народного секретаріату та до складу ЦВК рад України дообрано 20 депутатів.

Щоб остаточно зняти питання про легітимність радянської УНР було вирішено скликати II Всеукраїнський з'їзд рад. Його планували провести у Києві — столиці України. Описуючи ті події, М. Скрипник згодом відзначав: «Нарешті, після багатьох битв пролетарська червона гвардія наблизилася до Києва. Чудову столицю України... було здобуто не зразу. Коли радянські війська визволили столицю України, ВУЦВК і Народній секретаріат 8 лютого переїхали до Києва». Загалом Київ як природна національна столиця України ні в кого не викликав сумніву, а Народний секретаріат у телеграмі до РНК Росії від 10 лютого (28 січня) підкреслював: «Робітничо-селянська радянська влада правитиме з Києва».

Однією з цілей переїзду уряду до Києва була спроба більшовиків перебити українсько-німецькі переговори у Бресті. Завадити підписанню мирного договору між Центральною Радою УНР та країнами Четверного союзу не вдалося: угоду було укладено 9 лютого (27 січня). Одним із пунктів цієї угоди була військова допомога Центральній Раді. Тому Народний секретаріат у Києві не затримався. Уже наприкінці лютого радянський уряд України був змушений покинути Київ і переїхати спочатку в Полтаву, а потім у Катеринослав, де 17—19 березня й відбувся II Всеукраїнський з'їзд рад.

Радянська влада в Києві проіснувала трохи більше двох тижнів. Через нетривалість перебування урядових структур радянської УНР у Києві детально зупинятися на цьому немає потреби. Хіба що зауважимо, що ставлення Київської ради робітничих депутатів до Народного секретаріату було прихильне, що дає підстави стверджувати, що більш-менш реальні важелі управління за урядом радянської УНР були визнані лише з цього часу. Це визнавали й самі тогочасні урядовці, зауважуючи, що саме після переїзду до Києва Народного секретаріату та президії ЦВК рад України вони «віднайшли, правда, на дуже короткий строк, справжню столицю, де відчували себе господарями становища».

Скликати такий бажаний для легітимізації радянської УНР II Всеукраїнський з'їзд рад вдалося лише 17—19 березня у Катеринославі (нині — Дніпро). Саме на цьому з'їзді була проголошена незалежність радянської УНР. Невдовзі після закінчення роботи з'їзду вищі урядові інстанції відбули до Таганрога, який і став останнім їхнім притулком аж до самоліквідації. Але говорити про реальне владарювання обраних на цьому з'їзді органів влади радянської України не доводиться: територію України вони не контролювали.

Народний секретаріат був центральною владою переважно на папері. Він не мав важелів впливу на місцеві ради. Наведемо такий показовий приклад. У новообраному на II Всеукраїнському з'їзді рад ЦВК та його президії найбільш конфліктним виявилося питання обрання уряду — Народного секретаріату, який мав управляти радянською Україною. На відміну від ЦВК, до його складу не увійшли ліві есери. Після переїзду вищих органів влади до Таганрога уряд України складався з дев'яти більшовиків та двох українських соціал-демократів. Уперше до складу уряду увійшли такі знакові в майбутньому для України фігури, як Андрій Бубнов (народне господарство) та Станіслав Косіор (колегія Народного секретаріату фінансів). Однак легітимність цього уряду поставили під сумнів ліві есери. У зверненні до військового комісара Таганрога за підписами В. Кареліна та В. Качинського, датованому 26 березня, керівництво лівих есерів звинуватило більшовиків у привласненні евакуйованих із Катеринослава цінностей і водночас заявило, що «ніякого секретаріату не було організовано ЦВК, а був організований якийсь секретаріат від партії більшовиків».

Умови існування вищих органів влади України і в період, що передував цій заяві, й без того були не найкращими — в Таганрозі на них не чекали, і тому, наприклад, голова президії ЦВК рад України В. Затонський