Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

«Совітська» УНР як новий засіб поглинання України

Після невдалої спроби захопити владу на І Всеукраїнському з'їзді рад та спричиненому ультиматумом до Центральної Ради антибільшовицькому єднанню різних політичних сил в Україні ленінський Раднарком вирішив змінити тактику дій. Довести свою послідовність у національному питанні та звести до соціальних суперечностей протистояння з Центральною Радою було вирішено іншим шляхом. У Харкові було створено радянську Українську Народну Республіку (УНР, траплялися й інші назви) — територіальне радянське утворення з деякими національними ознаками. Вживана у нашій праці назва — УНР — була зазначена в центральному періодичному виданні радянської України — «Вістнику УНР», а отже, публічно вживалася найчастіше. Окрім «УНР» уживалися ще й назви «Українська робітничо-селянська республіка», «Українська радянська республіка», до яких після II Всеукраїнського з'їзду рад у березні 1918 р. додавалося слово «федеративна». Слід відзначити, що певний час ленінський Раднарком залишав за собою шлях для відступу — паралельно з вітаннями радянської УНР велися переговори Раднаркому із Центральною Радою, що формувало ілюзії в «лівого» її крила щодо можливості порозуміння з більшовиками.

Відразу після київського провалу пробільшовицькі делегати Всеукраїнського з'їзду рад переїхали до Харкова і приєдналися до з'їзду рад Донецько-Криворізького басейну. Об'єднаний з'їзд відбувся 24—25 (11—12) грудня 1917 р. і був проголошений «справжнім» І Всеукраїнським з'їздом рад. Щодо взаємин України з Росією підкреслювалося: «І Всеукраїнський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську республіку як федеративну частину Російської республіки, оголошує рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної Ради, викриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер». Цікаво, що радянська Росія на той час ще не була проголошена федеративною республікою — ленінський Раднарком перебував у пошуку прийнятної форми державного устрою Росії. Цим рішенням пробільшовицька УНР ставила воза поперед коня, оскільки ленінський Раднарком, який цим рішенням визнавався центральним урядом Росії, з формою державного устрою Росії ще не визначився. Про незалежність радянської України (втім, як на той час і УНР Центральної Ради) у рішенні з'їзду, звичайно, не йшлося.

Обраний на з'їзді вищий орган радянської влади між Всеукраїнськими з'їздами рад було названо Центральним виконавчим комітетом рад України (ЦВК рад України). У більшовицькому сленгу часто використовувалася назва «Цикука» — від російськомовного «ЦИК советов Украины». Першим рішенням, що ухвалила новоутворена Цикука на засіданні від 26 (13) грудня 1917 р., стало затвердження тексту телеграми до Раднаркому. Сам факт того, що першим стало звернення до Раднаркому Росії, свідчить про «походження» радянської влади в Україні. У цій телеграмі звітувалося про готовність членів ЦВК України сприяти виконанню ленінської дореволюційної настанови про перетворення світової війни на громадянську: «Якщо проллється на Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із Радою». Цим самим більшовики, що працювали в Україні, намагалися зняти з радянської Росії провину за війну з УНР.

На перших засіданнях ЦВК рад України були обрані інші керівні органи. 27 (14) грудня дня було розглянуто питання «про офіційну назву міністерств» і вирішено затвердити таку назву — «Народний секретаріат Української робітничо-селянської республіки» та окремих секретарів «Народний секретар ... справ». 28 (15) та 30 (17) грудня відбувалися вибори персонального складу президії ЦВК рад України та народних секретарів. Дві дати виборів пов'язані з тим, що на першому засіданні не було кворуму і його визнали недійсним. У результаті було сформовано президію ЦВК рад України, до якої входило 5 осіб на чолі з лівим українським соціал-демократом Ю. Медведєвим (інші були більшовиками) та уряд радянської України — Народний секретаріат. Лівих українських соціал-демократів почали позначати як «українських більшовиків». І недарма, бо в липні 1918 р. вони увійшли до складу новоствореної Комуністичної партії більшовиків України — обласної організації РКП(б).

Щоб утриматися при владі та охопити своїм впливом якомога ширші кола суспільства, потрібно було демонструвати «народність» і «українськість» радянської влади. Але серед більшовиків України не вистачало лідерів, які могли б, формально не заперечуючи права українців на самовизначення, провадити потрібну партійному центру політику. Тому й було здійснено низку кадрових призначень, які мали сприяти поліпшенню ситуації. З Петрограда до України були відряджені такі знакові фігури, як Микола Скрипник, Юрій Коцюбинський (син відомого українського письменника Михайла Коцюбинського), Віталій Примаков. Обраний у Харкові 30 (17) грудня 1917 р. народним секретарем праці радянської України, Скрипник відряджався для цієї роботи з Петрограда 4 січня 1918 р. (22 грудня 1917 р.) Центральним комітетом РСДРП(б) «як агент ЦК». Ленін особисто наполіг на тому, щоб відправити М. Скрипника в Україну, адже він, за спогадами дружини, спочатку не бажав туди їхати. Поряд із цим на провідні посади висувалися діячі з «українським прізвищами» (В. Шахрай, Г Лапчинський тощо).

Але сталося не зовсім так, як того бажав більшовицький центр. Народні секретарі першої каденції українського (етнічно або територіально) походження, насамперед В. Шахрай, Г. Лапчинський, М. Скрипник, стали найпершими та найпослідовнішими українськими націонал-комуністами. Відзначимо, що всі вони на час Жовтневого перевороту були більшовиками. Це важливо, оскільки переважна більшість тих, кого пізніше відносили до націонал-комуністів, були все-таки вихідцями з українських соціалістичних партій. Уявлення названих народних секретарів та їхніх однодумців про майбутнє як України, так і комуністичної партії на її території згодом істотно розійшлися з планами більшовицького керівництва. Адже Україна для них перетворилася на реальну цінність, що стало важливим уроком для Кремля. У подальшому такої «однорідності» компартійно-радянського керівництва, як на початку 1918 р. (етнічні українці, вихідці з України чи ті, що раніше тривалий час працювали на її території), Ленін більше не допускав.

Однією з перших ухвал ЦВК рад України, засідання якого спочатку відбувалися досить часто, став протест проти спроб російського Раднаркому налагодити відносини з Центральною Радою. За пропозицією Георгія Лапчинського 12 січня 1918 р. (30 грудня 1917 р.) було ухвалено резолюцію, в якій наголошувалося на необхідності для уряду Росії «з усіх питань, що стосуються Української Республіки, діяти виключно у згоді з Народним секретаріатом і через Народний секретаріат». Це була лише перша ластівка — незважаючи на визнання федеративного зв'язку з Росією, надалі державницька риторика Народного секретаріату лише посилювалася. Це непокоїло більшовицький центр. Втім, у «харківський період» існування радянської УНР такі погляди її керівників не становили практичної незручності для ленінського Раднаркому, оскільки,