Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко
Відповідь Генерального секретаріату на ультиматум була відіслана 5 грудня і в ній було цілком логічно продемонстровано безпідставність більшовицьких вимог та надані пропозиції української сторони щодо виходу з конфліктної ситуації. Ще недостатньо обізнаний із ситуацією в Києві та настроями у війську Раднарком зреагував миттєво: «Визнавши відповідь Ради незадовільною, вважати Раду у стані війни з нами». Того ж дня було вирішено відправити Володимира Антонова-Овсієнка до Ставки, яку на той час очолював уже більшовик Микола Криленко, з метою «чіткого з'ясування організації і складу бойового центру, діючого проти контрреволюції, міжвідомчих взаємин між цим бойовим центром і Главковерхом (верховним головнокомандувачем Росії в Першій світовій війні. — Авт.). Прямим же завданням тов. Антонова має бути організація боротьби та бойових дій з Радою» (курсив наш. — Авт.) У цій цитаті йдеться саме про В. Антонова-Овсієнка, який був одним із членів першого Раднаркому Росії, де разом з М. Криленком та П. Дибенком входив до складу комітету з військових та морських справ. Зазначимо, що надалі настільки відверто завдання Антонова як керівника підпорядкованих Раднаркому і спрямованих на війну з Центральною Радою військ, вже не повторювалися, але саме цей діяч став головним радянським військовиком в Україні з січня 1918 до травня 1919 р.
Уже наступного дня, тобто 19 (6) грудня, більшовики почали усвідомлювати передчасність відвертого декларування війни з Центральною Радою. Другим питанням порядку денного засідання Раднаркому стало повідомлення Л. Троцького «про отримання на ім'я Совіту Народних Комісарів пропозиції від Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради» (мовою оригіналу — «на имя Совета Народных Комиссаров предложения от Украинского революционного штаба Петроградской краевой войсковой рады», граматика речення збережена. — Авт.) про мирне врегулювання конфлікту між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів, зробленої «за уповноваженням Уряду Української Народної Республіки». Дванадцятим пунктом порядку денного того ж таки засідання визначено було питання «Про відхід матросів Балтійського флоту-українців у зв'язку з конфліктом з Радою (12,5 тисяч із флоту і 10 тисяч з Фінляндії)». Тому вимоги Раднаркому до Ради істотно зменшилися — залишалася відмова від підтримки «калединського заколоту і контрреволюційної змови кадетської буржуазії».
Наступного дня Сталін і Троцький прийняли делегацію від Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради, яка була уповноважена від імені Центральної Ради вести переговори. Вони повідомили їй про рішення Раднаркому з цього питання. 22 (9) грудня на знак доброї волі більшовицької влади і на прохання члена української фракції ЦВК Василюка сім затриманих членів цього штабу було звільнено із в'язниць. Це стало одним із кроків більшовицького керівництва в реалізації пропагандистського наступу на Центральну Раду, посиленого після отримання звістки про негативну реакцію УЦР на ультиматум. Від прямої війни Раднарком визнав за доцільне утриматися. Напад на УНР було здійснено під прапором радянської України.
Надалі спроби Раднаркому усунути «національну» складову в конфлікті з Центральною Радою та продемонструвати його «класову» суть були продовжені. Основні зусилля були зосереджені у військових частинах, але ними не обмежувалися. Лише з 25 до 30 (12 до 17) грудня в центральній російській пресі було опубліковано три статті російського наркома у справах національностей Й. Сталіна з питань взаємин із Радою. Найбільш змістовною стала публікація в газеті «Известия» від 30(17) грудня його виступу на засіданні Всеросійського Центрального виконавчого комітету (ВЦВК) від 27 (14) грудня 1917 р. Доводячи відсутність національної складової в конфлікті з Центральною Радою, він цілком слушно зауважив: «Кажуть, що конфлікт зародився на ґрунті питання про самовизначення. Але це не так. Рада пропонує встановити в Росії федеративний лад. Совіт же Народних Комісарів іде далі Ради, аж до права на відокремлення». Подібні аргументи були вагомими у боротьбі за вплив на народні маси загалом і на національно орієнтовані українські політичні сили зокрема. Центральна Рада питання про незалежність тоді ще не порушувала.
Більшовицьке керівництво розуміло, що потрібно продемонструвати свою готовність домовитися з Центральною Радою — в такому випадку питання про російську агресію можна було б зняти з порядку денного. Тим більше, що в самій Росії багато хто не розумів причин ворожого ставлення до українського уряду. Після доповіді Проша, Прошьяна, який очолював делегацію, що за дорученням II Всеросійського з'їзду селянських депутатів (9—23 грудня (26 листопада — 10 грудня)) вела перемовини з Центральною Радою, Раднарком 1 січня 1918 (19 грудня 1917) ухвалив проект, а наступного дня, після повідомлення Сталіна про перемовини з харківським ЦВК рад України, затвердив остаточно резолюцію про початок та умови перемовин з Центральною Радою. Проект і затверджена резолюція мали істотні відмінності: до суперечливого, але такого, у якому вже можна було дійти певної згоди, пункту про визнання контрреволюційності влади О. Каледіна на Дону було додано неприйнятне для Центральної Ради твердження про те, «що лише Совіти (мовою оригіналу — „Советы“. — Авт.) української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні владу, при якій зіткнення між братськими народами будуть неможливими».
Реальною метою такого рішення було зволікання перемовин: потрібно було ретельніше підготувати збройне повалення або внутрішній розпад УЦР. Про далеко не мирні наміри Раднаркому свідчить, зокрема, його рішення від 11 січня 1918 (29 грудня 1917) р. про визнання «особливо важливим» питання про роззброєння Першого польського революційного полку, який відмовився виконати наказ Раднаркому про виступ проти Центральної Ради. Наркомам Сталіну та Подвойському було доручено створити комісію для з'ясування обставин цієї відмови: подібні дії загрожували крахом більшовицьких намірів.
Відповідь української сторони на пропозицію Раднаркома була закономірною: «Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки не признає буржуазність і контрреволюційність за всяким, хто не належить до більшовицького напрямку й не похвалює політики народних комісарів». Оскільки протягом місяця ситуація для більшовиків змінилася на краще, то Раднарком уже мав можливість діяти жорсткіше. Відповідь Ради була названа «наскільки невизначеною та ухильною, що вона межує зі знущанням». Раднарком Росії заявив, що це «зриває розпочаті нами мирні переговори та покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни».
Незважаючи на фактичне схвалення воєнних дій, прямого оголошення війни проти УНР ленінський Раднарком не зробив. Більшовицькі керманичі усвідомлювали, що реакція українців на таке могла бути ще більш антибільшовицькою, ніж на ультиматум. Та й нагальної потреби у прямій війні не було:
