Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

Оскільки більшовики були єдиною загальноросійською політичною силою, яка до Жовтневого перевороту підтримувала прохання-вимоги Центральної Ради про якомога швидше надання автономії Україні, та з огляду на те, що саму Центральну Раду представники партій, які входили до поваленого Тимчасового уряду, звинувачували в «ленінстві в національному питанні» саме за ці наміри, відверте небажання визнати більшовиків новою центральною владою з боку УЦР виглядає не зовсім логічним.

Самим лише прагненням дотримуватися законності обґрунтувати таку позицію Центральної Ради неможливо. Як тут не згадати виступ В. Леніна на захист вимог Української Центральної Ради, надрукований у газеті «Правда» від 30 (17) червня 1917 р.: «Ніде в Росії немає і не може бути — і ніколи не бувало в революційні моменти подібного роду — „гарантій правильності“; всі це розуміють, ніхто не вимагає, всі усвідомлюють неминучість цього. Тільки для України „ми“ вимагаємо „гарантій правильності“!» Тож більшовицькі керманичі мали підстави сподіватися, що на «гарантії правильності» при визнанні новоствореного Раднаркому не буде зважати й Центральна Рада. Однак на її позицію впливали не стільки формально-юридичні моменти, скільки внутрішнє становище в самій Україні та недооцінка можливостей новоутвореної більшовицької влади. Це, у свою чергу, мало вагомий вплив на ставлення більшовиків до УНР.

Наприкінці жовтня (за старим стилем), невдовзі після Жовтневого перевороту, більшовики спробували перебрати владу в Києві. У суперечці, що виникла між більшовиками та симпатиками Тимчасового уряду, переможцем виявилася третя сила — Центральна Рада. Вирішальне значення мала підтримка українізованих частин армії. У подальшому вістря більшовицької агітаційної роботи в Україні спрямовувалося на солдатські маси, які й визначили долю революції. Тому вихід більшовиків зі складу Малої Ради не свідчив про їхню непримиренну позицію щодо Центральної Ради, адже це могло лише зашкодити поширенню більшовицького впливу в Україні. Уже 16 (3) листопада 1917 р. на об'єднаному засіданні виконкомів робітничих та солдатських депутатів Г. П'ятаков виступив із заявою від фракції більшовиків, у якій висловив згоду на визнання Центральної Ради крайовою владою з умовою, що на місцях вона «має діяти через Ради робітничих депутатів і селянських депутатів, які є органами влади на місцях». Разом із цим почалася посилена агітація серед солдат, головною метою якої була демонстрація тотожності більшовицьких прагнень з народними. Національне питання при цьому використовувалося на повну силу.

Про методи агітації розповідав В. Затонський, який у січні 1918 р. став представником радянської України в Раднаркомі Росії. Він підкреслював, що успішність більшовицької пропаганди чимало залежала від мови, якою висловлювався агітатор: «Тут увесь секрет був у тому, щоб перекричати галас і на цілу горлянку, що є сили вигукнути декілька українських фраз. Коли маса чула українську мову, вона помітно втихомирювалася і зацікавлювалася».

Для здобуття авторитету та підтримки серед полкових частин, що переважно складалися з селян, більшовики не цуралися відвертого обману. Той самий Затонський, вихваляючись своєю винахідливістю, розповідав, як він навчив Леоніда П'ятакова, старшого брата Георгія (Юрія), декількох фраз українською, а далі агітація зазвичай відбувалася так: «Після моєї промови виступав П'ятаков, причому починав українською, говорив заздалегідь вивчені фрази, що він також українець, та довгий час був у москалях, забув говорити по-свойому й легше йому говорити мовою російською. Якщо така воля зборів, він говоритиме так, як йому зручніше». Завершувався виступ проголошенням тих гасел, які насправді суперечили більшовицькій програмі, але допомогли здолати Українську Центральну Раду: «А програма наша була тоді дуже проста: „Геть війну! Йди додому! Негайно забирай землю!“ Центральна Рада якраз із землею зволікала. Тут позиції були безумовно виграшні». Настрої суспільства більшовики використовували на повну силу.

Позиції більшовиків і справді були виграшними: Центральна Рада не проголошувала тих гасел, які не збиралася виконувати і тим більше не оформлювала їх у законодавчі акти. Однією з причин була неоднорідність партійного складу УЦР, та й структура українських політичних партій істотно відрізнялася від РСДРП(б), методи керівництва якою та можливі наслідки організаційної побудови образно змалював 1904 р. тоді ще не більшовик Л. Троцький: «...партійна організація „заміщає“ собою партію, ЦК заміщає партійну організацію і, нарешті, „диктатор“ заміщає собою ЦК». Централізм РСДРП(б) (з березня 1918 р.) — РКП(б) став одним із чинників успіху при виході з того владного хаосу, що був зумовлений втіленням у життя гасла «Вся влада місцевим радам!» Повною мірою це стосується й опанування України.

Українські експерименти Раднаркому

Немає підстав стверджувати, що в ленінському Раднаркомі існував чіткий і заздалегідь обдуманий план поглинання України. Порядок дій формувався залежно від ситуації. Однак перемога більшовиків над Центральною Радою не була б можливою без демонстрації відсутності незгоди з нею в національному питанні та без зведення усіх проблем до соціальних суперечностей. Однією з важливих і збурливих проблем у відносинах із Тимчасовим урядом було питання про кордони України. Подією, яка змінила невизначену до того часу позицію більшовиків (до листопада 1917 р. більшовицьке керівництво не розглядало Україну як єдине ціле), стало проголошення III Універсалу Центральної Ради та, відповідно, утворення УНР.

Необхідність боротьби з Центральною Радою і одночасно усвідомлена потреба позбавитися національної складової такої боротьби змусила В. Леніна (спочатку — в радянському порядку, тобто через радянську вертикаль влади, а згодом, з утворенням КП(б)У, і через компартійну) визначити своє ставлення до територіальної проблеми й, по суті, визнати Україну у проголошених III Універсалом межах. Кордони України в ньому були визначені так: «До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшости Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів» (див. вклейку, рис. II).

З переходом до активної фази боротьби з Центральною Радою «Україна» у баченні більшовиків складалася з дев'яти губерній колишньої Російської імперії. Із визначеними III Універсалом кордонами України Раднарком де-факто погодився вже через 10 днів після його ухвалення. Нарком у справах національностей радянської Росії Й. Сталін у розмові з представником Київської організації більшовиків Сергієм Бакинським заявив про потребу скликати Всеукраїнський з'їзд рад, при цьому підкресливши: «Взятися до скликання з'їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін., звичайно, з Центральною Українською Радою».

У низці інших дописів та повідомлень цього