Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко
Розпочатий у липні 1918 р. загальний страйк залізничників в Україні прискорив офіційне оголошення початку повстання, рішення про яке 5 серпня 1918 р. ухвалив ВЦВРК. Але повстання зазнало поразки і влада в КП(б)У перейшла до «правих». На II з'їзді КП(б)У, що відбувся у Москві 17— 22 жовтня 1918 р., було ухвалено резолюцію, у якій відзначалося: «Партія рішуче і категорично висловлюється проти такої партизанської війни, особливо в прикордонній смузі, яка могла б втягти робітників України та Росії в несвоєчасний загальний виступ або полегшити німецькому командуванню внести в окупаційні війська озлобленість і згуртованість проти Радянської Росії». Наголошуючи на необхідності підпільної боротьби, загальним завданням якої «є об'єднання Радянської України з Радянською Росією», з'їзд водночас констатував: «В усій цій підготовчій роботі партія повинна, спираючись на сили пролетарської Росії, координувати і підпорядковувати свої дії ЦК РКП, і тільки у згоді з ним вибрати момент загального виступу».
З резолюцій II з'їзду КП(б)У можна зробити висновок, що більшовицькі керманичі вже й не думали відроджувати ілюзію української державності, а національне питання вважали «зжитим». Але ситуація в Україні розвивалася непередбачувано для Кремля та більшості керівників КП(б)У Як зауважував у написаній 15 грудня 1918 р. передмові до своєї книги «Революция на Украйне» В. Шахрай, який був народним секретарем військових справ у першому уряді радянської України, більшовики в Україні «піднімали повстання тоді, коли воно закінчилося „пшиком“, незважаючи на запевнення, що чекати більше не можна ні хвилини (серпень); 2) повстання спалахнуло тоді, коли його менш за все очікували, підняте тими, кого давно вже проголосили політичними мерцями. Довелося заднім число надолужити втрачене».
Отримуючи різні дані про ситуацію в Україні, ЦК РКП(б) певний час вважав за доцільне утриматися від прямого втручання в українські справи. Водночас із підтримкою позиції правих у КП(б)У більшовицькі керманичі вели перемовини з представниками Українського національного союзу, на базі якого 14 листопада 1918 р. було створено Директорію УНР. Сприяючи плеканню сподівань на невтручання в українські справи, Кремль почав підготовку збройних сил для наступу на Україну. 23 жовтня 1918 р. було ухвалено наказ про створення Резервної армії в складі трьох дивізій на кордоні з Україною. Вона мала підпорядковуватися безпосередньо головнокомандувачеві військових сил РСФРР Інгвару Вацетісу. Мета створення цієї армії остаточно була визначена 9 листопада 1918 р. — після передавання до її складу двох українських дивізій. У свою чергу ці українські дивізії за наказом ВЦВРК від 22 вересня 1918 р. були створені з повстанських загонів, що перебували на нейтральній території на кордоні Росії та України.
11 листопада, за твердженням В. Антонова-Овсієнка, Раднарком РСФРР дав Реввійськраді РСФРР директиву в десятиденний строк «почати наступ для підтримки робітників та селян України, які повстали проти гетьмана». Але аналіз співвідношення сил, зроблений командуванням Червоної армії на спільному засіданні з представниками КП(б)У (І. Вацетіс, Й. Сталін, М. Скрипник, Я. Епштейн (Яковлєв), В. Затонський, В. Антонов-Овсієнко), що відбулося того ж дня, виявив досить невтішну для більшовиків картину. За результатами обговорення головнокомандувач збройних сил РСФРР І. Вацетіс дав зрозуміти, що вважає активні дії в Україні несвоєчасними. Однак директива про підготовку походу на Україну не скасовувалася. 17 листопада, як відзначав у листі до В. Леніна В. Антонов-Овсієнко, на території Росії «сформувалася Рада Українського фронту, замасковано названа Радою Групи Курського напрямку. Її склад: я, т. Сталін, т. Затонський». Головнокомандувачем військ Курського напрямку став В. Антонов-Овсієнко. 18 листопада за підписом І. Вацетіса була надіслана директива керівництву Південного фронту, в якій, зокрема, зазначалося: «Політичне становище владно потребує нашого енергійного просування в найближчі дні на Україну в харківському напрямку, для цієї мети створюється південніше Курська загін під керівництвом Володимира Олександровича Антонова».
13 листопада 1918 р., після того, як Німеччина визнала поразку в Першій світовій війні й там відбулася революція, Всеросійський ЦВК видав постанову про анулювання Брест-Литовського договору. У ній, зокрема, наголошувалося, що «зобов'язання, які стосуються сплати контрибуції або територіальних поступок, оголошуються недійсними». Разом із цим зазначалося: «За основу справжнього миру між народами можуть слугувати лише ті принципи, котрі відповідають братерським відносинам між трудящими усіх країн та націй і які були проголошені Жовтневою революцією і відстоювалися російською делегацією в Бресті. Всі окуповані області Росії будуть очищені. Право на самовизначення повною мірою буде визнано за трудящими націй усіх народів». Зазначимо, що в цій постанові знову акцентувалася увага на принципі, який на той час уже не був популярним серед більшовиків щодо України, а саме — на праві націй на самовизначення. Таким чином, з огляду на реалії, в більшовицький дискурс була повернена ідея української радянської державності.
Водночас з цими міжнародними подіями активізувалася діяльність «лівих» з керівництва КП(б)У. Вони бажали терміново долучитися до боротьби за оволодіння повстанською масою. Адже по суті справджувалася оцінка Г. П'ятакова, висловлена ним на вересневому 1918 р. пленумі ЦК КП(б)У: «Селянство налаштоване нині так революційно, як ніколи, і готове зі зброєю в руках битися за радянську владу, яка вже дала йому землю: воно не завойовує нового, а захищає ту землю, яку вже отримало». Щоправда, захищати національну державність у вересні 1918 р. ще не було потреби, тому національні гасла тоді ще були не на часі.
Після проголошення 14 листопада курсу Української Держави на федерацію з небільшовицькою Росією національно-державний чинник знову став актуальним. Поновлення в Україні свого радянського центру створювало б у народних мас ілюзію про визнання і підтримку більшовиками органічної для українців єдності національного і соціального. Тому в датованій другою половиною листопада 1918 р. доповідній записці до ЦК РКП(б), оригінал якої, як зауважив пізніше В. Затонський, ймовірно, «був підписаний, як більшість паперів того періоду, П'ятаковим та мною», йшлося про потребу створення радянського всеукраїнського центру, відсутність якого «дає можливість петлюрівцям певною мірою залучати на свій бік ті селянські елементи, котрі незадоволені режимом гетьмана, але недостатньо свідомі для того, щоб розібратися в тому, хто саме зараз веде боротьбу з гетьманом». Після аналізу ситуації в Україні
