Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

Врахування настроїв мас спонукало до збереження формальної виборності при створенні вищих органів радянської влади. За прикладом РСФРР вищим органом влади в УСРР проголошувався Всеукраїнський з'їзд рад, а органами влади на місцях — з'їзди рад відповідного рівня. Влада рад декларувалася як неподільна.

На відміну від низових органів влади, де навіть формально влада рад лише проектувалася, але не існувала фактично, ігнорувати виборність рад найвищого рівня компартійне керівництво не наважилося. Воно усвідомлювало нелегітимність уряду радянської України, адже свого часу навіть В. Ленін під час захоплення влади спирався на II Всеросійський з'їзд рад. Тому в опублікованій 28 січня 1919 р. «Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України» наголошувалося, що незабаром збереться III Всеукраїнський з'їзд рад, якому уряд поступиться владою і який остаточно сконструює радянську владу в Україні.

Керівники РКП(б) декілька раз «перестрахувалися» від небезпеки отримати небажаний склад цього з'їзду. Солдати Червоної армії мали десятикратну перевагу над робітниками та селянами України у виборі делегатів до нього. Ще одним заходом уникнення небезпеки небажаного складу Всеукраїнського з'їзду рад стало запровадження постановою РНК УСРР від 19 лютого 1919 р. «„Про вибори на III з'їзд рад робітничих, селянських та селянських депутатів“ позбавлення виборчих прав представників експлуататорських класів, служителів церкви та колишніх поліціянтів та жандармів». У березні вказаний у цій постанові перелік позбавлених виборчих прав осіб став частиною Конституції УСРР, а відтак повсякденною нормою виборчого процесу й надалі.

Окрім адміністративної заборони вибирати та бути обраними особам, що в минулому визначали продукційну міць держави та її духовну опору, існувала ще не одна перепона для виборів на Всеукраїнський з'їзд рад опонентів Кремля. По-перше, не існувало прямої системи виборів, тобто рядові виборці на селі обирали не делегата на Всеукраїнський з'їзд рад, а свого представника на волосний з'їзд, а у місті — в Раду депутатів міста. Але навіть такої багатоступінчастої системи вибору в переважній більшості губерній волосні з'їзди не мали: до часу зміцнення «радянської» (тобто більшовицької) влади саме комбіди та ревкоми складали список делегатів на волосний «з'їзд» рад. Оскільки склад комбідів та ревкомів мав право змінити у будь-який час наркомат внутрішніх справ, то говорити про вибори делегатів III Всеукраїнського з'їзду рад від волосних з'їздів рад не доводиться.

На додаток ще й провадилася шалена пропаганда проти всіх інших прихильних до радянської форми влади партій. Певне уявлення про хід виборчої кампанії, яка завершилася скликанням III Всеукраїнського з'їзду рад, дає лист одного з керівників українських есерів-боротьбистів М. Полоза до Сталіна. Цей документ написаний від руки на шести аркушах з учнівського зошита і має вхідний штамп управління справами Тимчасового робітничо-селянського ряду України з датуванням 23 лютого 1919 р. Можливо, він навіть не дійшов до адресата, але цінність свідчень, які в ньому є, цілком безперечна. «Політика на Україні, — писав М. Полоз, — здійснюється врозріз всьому, про що говорилося між нами... Надсилаються накази місцевим органам влади про те, що на з'їзд треба обирати тільки комуністів. З'їзди проводять в атмосфері військового терору. Вибори на з'їздах проводяться за мажоритарною системою, тобто штучним створенням більшості в декілька голосів значна меншість позбавляється всякого представництва, хоча ця меншість стоїть цілковито на радянській платформі». Успіху такої пропаганди сприяло і те, що пропорційну систему виборів, яку самі більшовики ще в грудні 1917 визнавали «більш демократичною, аніж мажоритарна», вони замінили на згадану в листі Полоза мажоритарну. Інакше кажучи, робилися усі можливі фальсифікації народного волевиявлення.

У результаті таких «виборів» члени КП(б)У становили абсолютну більшість делегатів III Всеукраїнського з'їзду рад — 1435 із загальної кількості 1787 депутатів. Українські соціалісти-революціонери (боротьбисти) отримали 150 мандатів.

Таким чином, більшовикам вдалося досягти абсолютної переваги на з'їзді, що давало їм формальні підстави мало зважати на позицію боротьбистів чи лівих есерів. Тому у сформованих вищих органах державної влади УСРР були лише більшовики, причому значна їх частина до 1919 р. не мала жодного стосунку до України (див. вклейка, рис. VII).

Але насправді склад депутатів III Всеукраїнського з'їзду рад не відображав волі навіть найбіднішого селянства, не кажучи вже про все українське суспільство. Система сформованої більшовиками місцевої влади з її завданням беззастережно виконувати накази Кремля виявилася занадто далекою від народу. Це руйнувало поширені в Україні ілюзії щодо народності компартійно-радянської влади. Однак основну провину населення формально покладало не на «більшовиків», а саме на «комуністів». Тому й своє незадоволення селянські маси спрямовувало не на «радянську» («совітську») владу, котра, як їм здавалося, відповідно набутого на початку 1918 р. досвіду полягала саме в широкому місцевому самоуправлінні, а на «комуну». Однією з підстав для такої плутанини стало перейменування у березні 1918 р. РСДРП(б) на Російську комуністичну партію (більшовиків) — РКП(б).

Оскільки рішення комуністів-більшовиків досить часто суперечили вимогам народних мас, то незабаром в Україні розгорнувся широкий повстанський рух, який нерідко проходив під радянськими гаслами. Адже сама по собі радянська влада в її «чистому» вигляді, що начебто передбачав справжню підконтрольність і підзвітність влади виборцям, подобалася активній частині суспільства. Керівництво КП(б)У щосили намагалося залишити за собою «радянський бренд». У резолюції пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся на початку квітня 1919 р., визнавалося: «Тепер куркульська контрреволюція проходить злісно-демагогічну політику механічного поєднання контрреволюційних гасел із радянськими, прикриваючи свою куркульську погромно-шовіністичну суть більшовицькою фразеологією („Ми українські більшовики“, „Ми за владу Рад“, „За самостійну Україну“)». Це зайвий раз свідчить про позитивний для встановлення більшовицької влади вплив досвіду 1917 — початку 1918 р., коли більшовики своїм авторитетом легалізували найбільш популярні вимоги активної частини низів українського суспільства. Але й відмова втілювати ті гасла в життя не могла минути безслідно.

Широкий повстанський рух змусив керівництво УСРР таки дослухатися до настанов Кремля і залучити до найвищих владних структур боротьбистів, які мали вплив на українське село. У квітні 1919 р. до складу Президії ВУЦВК було введено Михайла Полоза — основного переговорника між ЦК РКП(б) та боротьбистами у лютому—березні 1919 р. Однак введення представників цієї партії до складу уряду зависло у повітрі. Це й не дивно, оскільки більшовики ставилися до боротьбистів як до своїх конкурентів.

Декілька слів про партію, яку 1919 р. позначали різними назвами: «українські есери», «комуністи-боротьбисти», «боротьбисти» тощо. Протягом кінця грудня 1918 — березня 1920 р. партія боротьбистів, яка в березні 1919 р. до своєї назви додала слово «комуністи» (УПСР (комуністи-боротьбисти)), а в серпні 1919 р., після об'єднання з частиною