Українська Національна Армія. Матеріяли до історії - Роман Колісник

„Вот і замєчательно, что ви украінец, у нас как раз большая потребность в такіх, как ви, для пропаганди среді украінцев во власовскіх частях“.

Ознайомившись ближче з цим середовищем, я, крім росіян, інших народів у ньому не знайшов.

Саме перед моїм виїздом до табору прибув А. А. Власов із своїм штабом. У той же день я був присутній на зустрічі Власова, Жілєнкова й інших з курсантами. Після доповіді Зайцева курсанти задали йому кілька запитань, серед яких цікавих було два:

1) „Чи національні комітети народів Росії вже об'єдналися з комітетом Власова?“

і 2) „Чи правда, що кабардинці є першими, які прийшли до порозуміння з Власовим?“

На ці запитання Зайцев відповів:

„Поки що народи Росії „упрямятся“ і не дуже поспішають до Комітету, але я вважаю, що ми, „русскіе“, з ними як-небудь домовимось. Що ж до кабардинців, то хай вас не бентежить їхня участь в комітеті, думаю, що російський народ якось „подбає“ про „самостійність“ 50 тис. кабардинців...“.

В такий спосіб „власовщина“ виховувала російських пропагандистів. Мої погляди на „Комітет Освобожденія Народов Росії“ підтвердились. З переконанням негайної боротьби з „власовщиною“ як смертельною загрозою для української визвольної справи я залишив цей табір».

Російська чорносотенщина в «РОА» українців-офіцерів вищих рангів не допускала на командні пости. Як тільки довідувались, що хтось з вищих офіцерів українець, його негайно звільняли або понижували до степені середнього чи молодшого командира.

Так на практиці виглядало «власовське содружество» українського й російського народів у «спільній» боротьбі проти большевизму.

Особливо перешкоджала «власовщина» популяризації за кордоном української визвольної справи.

Завданням російської чорносотенщини білогвардійсько-большевицького типу було не допустити висвітлення перед широким світом боротьби українського народу як цілком осібного й незалежного від «руского освободітєльного двіженія» руху.

«Власовщина» замовчувала наявність незалежної визвольної боротьби в Україні, а коли про неї не можна було замовчати, тоді намагалася «довести», що керівництво тією боротьбою здійснюється з «власівської» штаб-квартири.

Стверджує це такий факт:

6-14 січня 1945 року німецький науковий інститут чужинецьких справ при закордонному міністерстві у м. Ваймарі скликав міжнародний конгрес у справах тодішнього становища Німеччини. На конгрес прибуло 160 делегатів від 25 націй. Серед делегатів були переважно представники сателітів тодішньої Німеччини та нейтральних держав Швеції, Португалії, Іспанії.

На конгресі були також представники «Комітєта Освобожденія Народов Росії»: Л. Дудін, Г. Н. Жілєнков, В. Ф. Малишкін та інші. Жодного представника від інших націй «народов Росії» не було. Навіть українців, які в Німеччині становили найбільший відсоток з-поміж народів Східної Европи, «власовщина» подбала, щоб на конгрес не допустити. На конгрес українці дістались нелегально.

Делегати прослухали кілька доповідей на різні політичні теми. Генерал-майор В. Ф. Малишкін прочитав доповідь: «Крах большевицької ідеології». Він говорив лише про Росію й про російський народ. Жодним словом не згадав про боротьбу українських повстанців проти большевизму, а в той час навіть на сторінках німецької преси про це часто було згадувано.

Після закінчення доповіді шведський журналіст запитав Малишкіна:

— Чи українські партизани, що борються тепер в Україні, зв'язані з власовським рухом?

Малишкін відповів:

— Так, це є відрух російського визвольного руху.

Тоді з місця праворуч від шведської делегації підвівся український представник і, звертаючись до присутніх німецькою мовою, сказав:

— Українці борються за Українську Соборну Самостійну Державу і з «власовським рухом» нічого спільного не мають.

Це був несподіваний виступ. Малишкін, пославшись на «широку тему» заторкнутого питання, відмовився відповідати.

УКРАЇНСЬКЕ ВИЗВОЛЬНЕ ВІЙСЬКО

І ДЕЗЕРТИРСТВО УКРАЇНЦІВ З «РОА»

Покладаючи великі надії на «Рускую Освободітєльную Армію», німці враховували негативне ставлення до неї українців. В той час, коли справи Німеччини на фронтах щораз гіршають, німці шукають засобів, щоб використати у війні великі маси українців.

На початку 1944 року в Німеччині з'явилися військові формації під назвою Українське Визвольне Військо (УВВ).

Як тільки стало відомо про створення цих військових частин, українці почали масово кидати «Рускую Освободітєльную Армію» Власова й переходити до УВВ. Прикладом може бути старшинська школа «РОА» поблизу Берліна в Дабенсдорфі. Тут навчалося до 65% українців. Як тільки їм стало відомо про створення Української Армії, вони, не закінчивши школи, з'явилися до штабу УВВ.

Командування «РОА» намагалося перешкодити відходу українців. Колишній старшина «РОА» українець з Полтавщини Т. розповідає:

«В березні 1944 року частина „РОА“, у якій він знаходився, прибула із східного фронту для поповнення в Штеттін. Тут містився штаб „РОА“ під командуванням генерала Сахарова, що комплектував нові бойові відділи. На цьому пункті було багато українців-бійців та колишніх старшин червоної армії. Тільки тут вони вперше довідалися про існування Української Армії. Відразу біля двохсот українців звернулось до командування пункту „РОА“ з проханням перевести їх до УВВ. Замість відповіді, їм надіслали власовського агітатора, який почав їх умовляти, що большевизм треба бити спільними силами, що жодної ролі не відіграє, в якій армії будуть українці, зрештою, що росіяни й українці — один народ і т. п.»

Українці стояли на своєму.

Тоді до них з'явився німець в ранзі підполковника і теж почав «доводити», що між росіянами й українцями немає ніякої різниці.

Українці далі домагалися переводу до УВВ.

Через кілька днів їм заявили, що до УВВ мають право перейти тільки галичани (їх було щось біля 80 осіб), а українці з СССР мусять лишитись в «РОА». Після цього Т. особисто звернувся до свого старшого начальника з проханням відпустити його до УВВ. Начальник накинувся на нього із словами: «ізмєннік», «большевік». Потім почав докоряти за «посрамленіе честі мундіра руского офіцера», «за ізмєну Росії» і т. п. Коли стало ясним, що ніякі домагання не допоможуть, одного дня 120 українців з «РОА» втекло до штабу УВВ в Берлін, де їх розподілили по українських частинах.

Його товариш хорунжий К. І. з Вінниці, що командував сотнею УВВ в Чехії перед самою капітуляцією Німеччини, дезертирував із своїми озброєними людьми й санітарним відділом у Карпати з метою прилучитись до УПА.

Т. подає ще такий факт: на комплектувальному пункті «РОА» в Штеттіні довідалися, що поблизу міста в лісі працюють совєтські військовополонені українці. До них поїхали старшини «РОА». Після заклику агітатора вступити до російських відділів полонені заявили:

«Якщо до УВВ, то підемо, а до „РОА“ не хочемо».

Цих прикладів досить, щоб відповісти на брехні російської чорносотенщини, що «українці воліли перебувати в „РОА“, аніж