Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

австрійська дивізії плюс три дивізії їхніх союзників – загалом 86. У березні їх число скоротилося до 70, в т. ч. 43 німецьких, 25 австрійських та 2 дивізії їхніх союзників. В листопаді їх залишилося лише 34—28 німецьких та 6 австрійських[123]. Це все. Тепер щодо чисельності цих дивізій. Щодо австрійських дивізій, даних у відкритих для нас джерелах виявити не вдалося. Щодо дивізій німецьких, ясності більше. Так, ще один класик радянської історичної науки навів дані, згідно з якими станом на 1914 р. списочний склад однієї німецької дивізії – 16 600 військовослужбовців. У 1918 р. Їх число скоротилося «майже удвічі»[124], тобто ні за яких умов не могло перевищувати 10 тис. осіб, у т. ч. поранених, хворих та тих, що перебували у відпустках. Отже, чисельність австро-німецького окупаційного корпусу із частинами забезпечення, які участі в бойових діях ані практично, ані теоретично брати не могли, на початок так званого «повстання» – це maximum maximorum 300 тис. осіб. Причому далеко не «першої свіжості»: все краще гинуло або вже загинуло на Західному фронті. Беручи до уваги цю абсолютну цифру, треба врахувати наступне. Німецьке угруповання, «група армій “Київ”»[125] нараховувала у своєму складі 6 корпусів. Їхні штаби розміщувалися відповідно в Гомелі, Києві, Новограді-Волинському, Сімферополі, Таганрозі та Харкові. Тобто 4 з 6 штабів та, самозрозуміло, підпорядковані їм підрозділи розміщувалися на території Білорусі й на тій частині території сучасної України, на якій тоді Директорія ніякого, навіть міфічного, впливу не мала і ніякого «повстання» організувати там за визначенням не могла. Австрійців, у свою чергу, «представляла» 2-га армія під командуванням генерал-фельдмаршала Бем-Ермолі. Вона складалася з 3-х корпусів, штаби яких були розгорнуті відповідно в Одесі, Херсоні та Кам'янці-Подільсько-му. Отже, 2 з них (крім Кам'янець-Подільського) навіть теоретично брати участі у повстанні не могли – Директорія не мала «вірних» частин ані в Херсоні, ані, тим більше, в Одесі.

Ну і, нарешті, ніяких достовірних даних щодо нібито «обеззброєння» чи то австрійських, чи то німецьких частин у природі просто не існує – якщо, ясна річ, не ввважати «природною» уяву національно налаштованих псевдоісториків.

Третє. З гетьманського боку в бою при Мотовилівці нібито взяли участь сердюцька дивізія (у Стефаніва – полк), полк піхоти і кавалерія під прикриттям панцерника (у Стефаніва – батарея та бронепотяг), що «перевищувало сили січовиків майже у п'ять разів». Результат запеклого бою, в якому «артилерія січових стрільців косила наступаючі лави гетьманських військ» (які в реальності оборонялися), а «стрілецька піхота шквальним вогнем і гранатами відбивала настирно атакуючі офіцерські дружини» (які тільки-но були «сердюцькою дивізією» та «полком піхоти»), такий. З боку наступаючих повстанців, які «оборонялися», – командир 3-ї сотні СС М. Загаєвич і 17 стрільців; смертельно поранено сотника Черника. З боку гетьманців (які «наступали» від Києва, насправді – обороняючи Київ): «переважаючий ворог був розбитий на голову і залишив на полі бою біля 600 убитих». Прикінцевий висновок запозичено без посилання з праці Стефаніва: «В українській воєнній (у Стефаніва – «воєнній». —Д. Я.) історії Мотовилівка одержала почесну назву українського Маратону, подібно до того, як Крути стали в нас Термопілями».[126]

Четверте. Далі, згідно з цитованою розвідкою, події розвивалися так.

20 листопада. Осадний корпус Коновальця починає облогу Києва.

29 листопада. Німецьке командування зажадало відходу січовиків від Києва на 25 км, «інакше вони обіцяли виступити на боці Скоропадського і добровольців». Відхід стався в ніч на 30 листопада.

8 грудня. Штаб Головного отамана ухвалив «виступити проти німців на Правобережжі і роззброїти тут німецькі війська, що і було успішно зроблено».

І знову одна загадка змінює іншу. Яким способом провадилася 9-денна облога? Куди відійшли січовики? Де, в які дні, які німецькі частини, а головне – ким були «успішно» роззброєні?

19 грудня. «Петлюра увійшов до Києва урочисто».[127]

Перші документи Директорії та «легітимність» нової влади – продовження

20 листопада брехня Директорії набула вже міжнародного масштабу – вона випустила «Звернення до всіх воюючих і нейтральних держав». Зміст пафосного, багатослівного документа, написаного, між іншим, українською, а не французькою мовою – мовою міжнаціонального спілкування того часу, – зводився до чотирьох головних тез. Перша: «нікому невідомий» генерал Скоропадський, який «скасував державну самостійність України і прилучив її знов до Росії», оголошений «поза законом». Теза друга: «Український національний союз <… > союз українських партій, як соціалістичних, так і демократичних, а також професійних, кооперативних та громадських організацій, об'єднав в собі все свідоме українське громадянство». Теза третя. «Українська демократія обрала тимчасове правительство – Директорію Української Народної Республіки, котрій доручила вести рішучу боротьбу із узурпатором і злочинцем Скоропадським». Теза третя. Члени Директорії застерегли від того, щоб «демократія держав Антанти в ім'я інтересів генерала Скоропадського, його поміщиків або во ім'я яких-будь інтересів ступила на шлях грубого втручання у внутрішні та міжнародні права українського народу».[128]

21 листопада від імені Директорії, яка нібито того дня перебувала у «ставці», було випущено «Оповіщення», спрямоване проти анонімних «ворогів українського трудового народу», які «хочуть