Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

землею тюрми та церкви, а заразом і держави, на землі яких ті стояли. А от щодо інтересів українських націонал-соціалістів, то тут не все так просто. Ще сучасники намагалися з'ясувати сенс антигетьманського повстання. Якщо вірити Шаповалу, то 9 листопада 1919 р. з ним зустрічалася група провідників та активістів УПСР на чолі з Грушевським. Під час зустрічі колишній голова УЦР нібито прямо сказав Шаповалова: «Повстання проти гетьмана – саме темне місце в українській революції.» «Я, – пригадував організатор Директорії, – відповів спокійно… Коли говорив, що повстання мусило ліквідувати те, що створила своєю політикою Центральна Рада, Грушевський спинив. “А ви, пане, не були в Центральній Раді?” – кинув мені». «Був, – відповів Шаповал, – але політики не робив».[145] Висновок автора

Антигетьманське збройне повстання готувалося й направлялося як мінімум з двох центрів. Перший – під проводом Шаповала, Осецького, Тютюнника – спирався на підтримку незадоволених режимом збройних підрозділів Української Держави. Другий – під проводом Винниченка та за матеріальної і політичної підтримки російських більшовиків, яка надходила через їхню делегацію в Києві на чолі з Мануїльським.

Саме так, на нашу думку, можна пояснити таку дивну річ, як наявність одночасно двох різних відозв до населення з приводу початку повстання. Ту з них, яка починалася словами «Громадяни! Останнім зрадницьким актом генерала – гетьмана П. Скоропадського…» і яка в ніч проти 16 листопада була розклеєна на київських парканах, написав особисто Винниченко 15 листопада. Іншу відозву написав керівник прес-служби січовиків Осип Назарук у Білій Церкві в присутності членів Директорії та командування січових стрільців.[146]

Озброєні піддані Австро-Угорщини – ударний загін повстання

Питання про роль і місце командування січових стрільців у підготовці повалення гетьманського режиму, так само як і питання про їхнюучасть у політичному житті Наддніпрянської України в 1917—1929 pp., до сьогодні залишається одним з найбільш «темних» місць української історії початку XX ст. Не ставлячи собі за мету зупинятися на цій проблемі скільки-небудь докладно, зауважмо таке.

Січові стрільці відігравали найактивнішу роль в українському політичному житті від початку 1918 р. Вони являли собою чи не єдину організовану збройну частину, яка до останніх хвилин підтримувала націонал-соціалістичне керівництво Центральної Ради. Політичне кредо організації висловив її легендарний командир: «Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Європу, то негайно приєднались би до большевиків. Але ми переконані, що большевизм – явище тимчасове. Зокрема його не буде в Галичині»[147]. В іншій редакції ці слова подані так: «Дехто обвинувачує нас в контрреволюційності. Це неправда. Ми залишилися такими, якими були. Нам нема чого змінятися. Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Європу, то негайно приєдналися би до большевиків. Але ми переконані, що большевизм – явище тимчасове…. Тому з большевиками нам не по дорозі».[148]

Після 29 квітня січові стрільці та їхні батьки-командири опинилися в глухій, але виразній опозиції до нового режиму, підтримували щільні – але завжди конспіративні – відносини з націонал-соціалістичними лідерами антигетьманської опозиції. Історія цих зносин до сьогодні оповита густим туманом. Очевидно одне: загін січових стрільців, який завжди вважав себе відмінною від інших українських сил політичною одиницею «з певним політичним завданням», пізньої осені 1918 р. значно посилив свої позиції, легалізувавши їх в щойно створеній Директорії. Сучасники абсолютно ясно розуміли, що з перших днів її існування Коновалець «мав величезний вплив на Головного отамана С. Петлюру і був одною з центральних фігур тієї політичної групи, яку ми називали військовою…» Його, Коновальця, «впливи на українську політику погетьманського часу були дуже великі і, можна сказати, переважаючі…, – писав Микола Ковалевський. За його словами, Директорія ухвалювала «лише формальні рішення, всі ж актуальні проблеми вирішувались у тісному і вибраному колі наших полководців у залях [готелю] “Континенталь”»[149]. Про широко відомі слова першого Голови Директорії Винниченка, сказані на VI конгресі УСДРП: «Воля Осадного корпусу для мене найвищий і найсвятіший закон», – годі й говорити.

Оцінки дослідників

Як і в переважній більшості випадків, оцінки залежали, власне, не від фактів, а від політичних смаків, уподобань та застережень.

Стахів, наприклад, вважав, що «активний збройний чи пасивний опір українського народу проти <…> безправно накинутого режиму був би, отже, вповні правним актом <…> Директорія, – був переконаний він, – не зважаючи на свою боротьбу проти гетьманського режиму, стояла на грунті правної сукцесїі Української Держави по цьому режимі та заступала теорію правної держави». Ну, а необхідність повстання він легко обґрунтував антиселянською політикою гетьмана та «невідворотністю» зради режиму з боку «місцевих московських військових організацій» на користь Денікіна. При цьому дослідник витончено обійшов принципове політичне питання: якщо Директорія так піклувалася про оту травну сукцесію», то чому вона не пішла на відновлення скасованої німцями УНР? Відповідь така: «вимоги колишніх членів УЦРади із табору УПСР на чолі з головою УЦРади Михайлом Грушевським, щоб відновити діяльність самої УЦРади і привернути в силу всі ухвалені нею закони, не знайшли собі послуху ні серед більшости політичних кіл біля Директорії, ні самої Директорії»