Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

Одна з характерних особливостей нашого національного менталітету – бачити те, чого нема. Яскрава ілюстрація цієї тези – ставлення дослідників до останніх політико-правових актів Гетьманату. Наприклад, більш ніж компетентний у більшості своїх суджень та оцінок Стахів побачив у них таке: «цими актами гетьман і його уряд визнали повну правність влади Директорії УНР»[136]. Сьогодні це кваліфікується не інакше, як «однією з вищих точок розвитку Української революції, одним із переломних її рубежів», який, крім усього іншого, «надзвичайно високо оцінюється в історіографії»[137]. Або: «прихід до влади в Україні збройним шляхом <…> був об'єктивно зумовлений революційними суспільно-політичними процесами 1917—1920 років у країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війни»[138]. Ба більше: «Повстанням проти гетьмана, боротьбою проти гетьманського уряду було врятовано» не більш і не менш як «чистоту української державної ідеї».[139]

Голова Директорії УНР Симон Петлюра (в центрі) серед політичних і військових діячів УНР. Зліва від нього – Іван Омелянович-Павленко, справа – Михайло Омелянович-Павленко.

Чи не найбільш адекватну оцінку тому, що сталося в країні наприкінці 1918 р., дав командувач УГА та Дієвої армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. Коли читаєш його слова, мимоволі складається враження, що пише він про події в Україні початку наступного, XXI, століття: «історія слідуючих днів показала, – писав він, – що політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні штріхи: заздрість, персональну амбітність, <…> зловживання друкованим словом, – гріх, може, найбільший при низькій політичній освіченості мас, – нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначно навмисному розбиттю сил» тощо. Але головним воєначальник вважав «невиправиме фантазування і будування справ на підставі знаменитого прислів'я: “якось то буде”, що мені особисто доводилось чути від найвідповідальніших наших політиків».[140]

Як показали подальші події, слів на вітер українські політики дарма не кидали. Фаховий рівень не дозволяв.

Події останніх днів листопада – першої половини грудня – яскрава ілюстрація ще однієї особливості українського політичного мислення. Особливість ця полягає в тому, що «українець політичний», незалежно від його орієнтації, не просто намагається діяти, а послідовно й активно діє так, ніби навколишнього світу просто не існує.

Сьогодні в це важко повірити, але факт залишається фактом: усі політичні суб'єкти в Українській Державі буквально «проспали» таке явище всесвітньо-історичного значення, як закінчення Першої світової війни. У жовтні-листопаді британські та французькі війська звільнили більшу частину окупованої території Франції та Бельгії. Італійці, в свою чергу, звільнили свою батьківщину, захоплену австро-угорською армією. Станом на

I листопада імператорсько-цісарські війська залишили Албанію, Сербію, Чорногорію. Збройні частини країн Антанти увійшли на територію Болгарії (вона уклала перемир'я з Антантою 29 вересня) та безпосередньо на територію Австро-Угорщини. 30 жовтня перемир'я підписала Туреччина, 3 листопада – Австро-Угорщина. В ніч проти 30 жовтня почалося повстання моряків німецького імператорського флоту, яке стало початком Листопадової революції. 9 листопада імператор Вільгельм II зрікся влади, 11 листопада Німеччина підписала перемир'я.

«Для кожного політичного обсерватора, – констатував Стахів, – мусіло тоді бути ясно, що в цій ситуації війна Німеччини на Заході вже програна. Тимчасом і урядові, і опозиційні кола в Україні чекали ще довго, майже місяць, заки взагалі подумали про те, що в світі настав рішучий зворот в користь перемоги Антанти».[141]

Фактичний військово-політичний крах центральних імперій і, отже, неминуча евакуація їхніх військових частин на батьківщину відкрили новий раунд кривавої боротьби за Україну. У цьому сенсі треба визнати справедливість слів Бориса Мартоса, який якось зауважив, що «якби Директорія не проголосила повстання, то це зробили б боротьбісти або більшовики».[142]

Останні, треба віддати їм належне, зробили черговий, надзвичайно ефективний, з огляду на їхні цілі, крок. У повній відповідності з філософією та практикою своєї партії загрібати жар чужими руками там і тоді, де і коли це було можливо, ленінські делегати Раковський і Мануїльський під час зустрічі з Винниченком 3 листопада на квартирі В. Мазуренка наказали почати антигетьманське повстання 14 листопада[143]. Це означало неминучий стратегічний програш для його організаторів – українських націонал-соціалістів. На цю обставину свого часу звернув увагу Солуха, зауваживши, що «з хвилиною проголошення з Білої Церкви повстання проти гетьмана Ленінові не потрібні стали ні Винниченко, ні Шаповал, ні Січові Стрільці, ні договор з Мануїльським, ні перемир'я. Прапор повстання, піднятий Директорією, – писав він, – перейшов до рук Леніна. Тепер Москва сама, без Директорії, робитиме повстання за українську радянську владу».[144]

Щодо інтересів Леніна та його зграї, то тут усе самозрозуміло: вони ніколи не приховували своїх намірів роздмухати пожежу світову й зрівняти із