Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

а так би мовити технічну) помилку організаторів повстання, проти якої особливо настійно застерігав Микита Шаповал: проти допущення до акції Петлюри. М. Шаповал доводив, що через свою хоробливу честолюбність, через згагу «слави» С. Петлюра є здатний стати на послугу всякої реакції, що він здатний навіть до гетьмана підійти й за пост якогось міністра продати йому всіх нас. На доказ цього він нагадував нам усім відомий факт, як С. Петлюра під час боротьби з російським “Временним Правительством” Центральної Ради, коли ми всі готували свої сили до проголошення автономії, до видання Першого Універсалу, як він чіплявся до М. Грушевського і до мене, щоб Центральна Рада домаглася у Временного Правительства призначення його, С.Петлюри, «товаришем міністра» військових справ Росії, товаришем руского міністра Керенського, свідомого запеклого ворога національного визволення України, М. Шаповал нагадував нам, – твердив В. Винниченко, – що самі соціял-демократи відкликали С. Петлюру з уряду за його нездатність, бездіяльність, за його маніякальну любов до парадів та самореклями. Шаповал доводив, що користи трудно ждати від цієї людини, але шкода може бути дуже велика».

«Ми, – твердив голова Директорії, – визнаючи рацію доказів М. Шаповала, все ж таки вагались, бо деякі військові елементи (надто дрібні отамани на провінції) пропонували закликати й Петлюру. Не хотяче нехтувати ні найменчою поміччю справі, було постановлено С. Петлюру все ж таки закликати в останній момент, щоб він не мав часу побігти до гетьмана <…> С. Петлюрі, – читаємо далі у Винниченка, – дійсно, тільки в останній момент було запропоновано прилучитися до акції і подано конспіративну адресу та годину останнього засідання Національного Союзу. На цьому засіданні мали бути вироблені основні директиви повстання, обрано Директорію і призначено точну дату загального, одночасного початку руху по всій Україні.

І всі наші організаційні заходи, всяробота, все повстання трохи-трохи не були знищені С. Петлюрою. Він певної відповіди на пропозицію не дав і на засідання Національного Союзу не з'явився. <…> Поки Національний Союз підставляв себе під розстріл, – фантазував Винниченко, – і засідав, цей нещасний чоловік тихцем помчав у Білу Церкву до Січових Стрільців і, немов би присланий Національним Союзом, видав від свого імені відозву до українського народу з закликом до повстання. <…> Та більше: на рух зразу було накладено тавро одної людини. Це виходило не повстання свідомої робітничо-селянської демократії проти соціяльної, політичної та національної реакції, монархії й окупантів,

а бунт “якогось Петлюри”, якогось «отамана» проти «гетьмана». <…> Ні селянство, ні тим паче мійське робітництво на заклик “отамана Петлюри” не хапалося збігатися. Тільки як стало відомо серед широких мас, що керують повстанням політичні партий соціялісти, а не якісь отамани…коли по інших кутках України розпочався нашими емісарами рух, тільки тоді біля нашого ядра, полка Січових Стрільців, почався справжній рух революції», – такими словами завершив свої пояснення Винниченко. Якщо вірити Шаповалові, то Винниченко не мав підстав нарікати, адже основним лобістом Петлюри був він сам. «Підготовляючи повстання і обговорюючи склад провідного органу, ми (цебто Винниченко і я), – стверджував Шаповал, – намітили Петлюру до цього органу, якому дали назву Директорії <…> Винниченко вдруге провів Петлюру на відповідальну роль».[105]

Якісний склад Директорії. Оцінки фахівців

Багато років тому був сформульований висновок, не спростований до сьогодні. Висновок такий: «склад Директорії був дуже слабий». Автор цієї формули звернув увагу і на надзвичайну неприязнь Шаповала до Грушевського та його оточення (про їхні звитяжні досягнення на герці національного державотворення ми прозповідали в попередній книзі. – Д.Я.). Наголосив цитований дослідник і на тому, що «для правної безпреривности та легітимности» до складу Директорії необхідно було б включити бодай одного із членів останнього уряду УНР (до речі, проти цього рішуче заперечував Шаповал. – Д. Я.). Підкреслив пан Стахів і очевидно невдалий вибір Андрієвського і Макаренка. Заразом висловив припущення, що якби Петлюра був особисто присутній на відомому засіданні, то він, а не Винниченко, був би обраний Головою Директорії.[106]

Федір Швець, Андрій Макаренко та Симон Петлюра.

Але, врешті-решт, справа була не тільки в персонах. Надзвичайно важливим було те, що, по-перше, не існувало жодного документа, який визначав би статус Директорії як органу влади, її внутрішню організацію, по-друге. По-третє, Директорія висунула претензію на «керівну» роль – це півтора десятка років тому довели М. та О. Копиленки – без жодного правового акта[107]. Тобто була вона органом самочинним, нелегітимним, створеним неправовим шляхом. Наслідок – і населення «України», і країни Антанти, переможниці Першої світової, ставилися до неї як до настирливої мухи.

Стахів навів інші відомості про склад гуртка заколотників. Посилаючись на спомини того ж таки Шаповала, він відзначив, що після відомої зустрічі Скоропадського та генерала Краснова[108] «став поширюватися ініціятивний гурт евентуального повстання», до якого було «приєднано» полковника Павленка, командирів січовиків Коновальця та Мельника, полковника Болбочана; політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними – заступник керівника гетьманського МЗС Артемій Галіп, а також сотник січовиків Дідушок як секретар «керівного гурту».