Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України - Кирило Юрійович Галушко

В умовах, коли адміністративні кордони не могли служити орієнтиром, залишався етнографічний принцип. Але межі розселення свого народу ще треба було розшукати! Етнографи в XIX ст. ще тільки збирали первісний матеріал про населення Східної Європи. Саме вони продемонстрували на картах українську етнічну територію. Вважається, що першою з них була карта Павла Шафарика «Слов’янські землі», видана 1842 р. У подальшому етнографічні карти уточнювалися в деталях, спиралися на статистичні обрахунки і дані переписів.

Уявлення діячів національного відродження про західний і східний кордони України метафорично артикульовані в пісні «Ще не вмерла Україна» на слова наддніпрянця Павла Чубинського. У першому варіанті вірша (1862) цих рядків ще не було, але після написання галичанином Михайлом Вербицьким музики (1865) в одній із версій майбутнього гімну з’явилися слова:

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому.

Поетичне вираження ідеї соборності було сформульоване також в австрійській Східній Галичині. Зокрема, у вірші-пісні Івана Франка «Розвивайся ти, високий дубе» (1883) є такі рядки:

Встане славна мати Україна,

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяну-річки

Одна, нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували

Чужі між собою,

Згорне мати до себе всі діти

Теплою рукою.

Створена 1891 р. в Полтаві таємна студентська організація «Братство тарасівців» у своїй програмі проголошувала: «Самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ». Пізніше гасло «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» використав у своїй брошурі «Самостійна Україна» (1905) визначний діяч «Братства тарасівців» Микола Міхновський. 1895 р. галичанин Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta» проголосив: «Україна для себе! От єї клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ — от єї стяг!»

Як і українці, поляки на початку XX ст. також були бездержавним народом, розділеним кордонами імперій. У них були власні метафори на позначення меж Батьківщини. Поляки плекали ідею відродження держави «від моря до моря» («od morza do morza»). Під двома морями малися на увазі Балтійське та Чорне, що символізувало не межі розселення польського народу, а державні кордони за найкращих часів Речі Посполитої. Не метафорична, а більш конкретна програма передбачала відновлення держави у межах Речі Посполитої станом на 1772 р. (перед першим поділом цієї держави). Отже, поляки та українці мріяли про одні й ті самі землі: австрійську Галичину та російське правобережжя Дніпра. Якщо в Києві вважали ідеальним кордон із західним сусідом по річках Сян і Вепр, то у Варшаві проектували відновлення свого східного кордону по Дніпру.

Уявлені «батьками» своїх націй, Україна і Польща могли мирно співіснувати у віртуальному просторі романтичних фантазій, однак дуже скоро історія дала можливість обом народам реалізувати задумане на практиці. Це означало тільки одне — територіальний конфлікт, війну і пошук компромісів.

Світова війна

Польський та український національні рухи активізувалися з початком Першої світової війни (1914—1918). Сторонами глобального конфлікту виступили Антанта (Росія, Франція, Велика Британія) та Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина). Пізніше лави суперників поповнилися новими гравцями. Для України та Польщі перебування у ворожих імперіях означало братовбивчий конфлікт, але водночас і надію на здобуття незалежності за допомогою однієї з ворожих коаліцій. Цьому сприяло намагання Антанти та Центральних держав використовувати національне питання на свою користь: щоб дестабілізувати військово-політичну ситуацію в країнах супротивника.

Польське питання використовували у своїх цілях обидві коаліції. Центральні держави обіцяли полякам відновлення державності на території Конгресувки[8] з перспективою приєднання інших (зокрема, українських) територій Російської імперії. Ішлося про території колишньої Речі Посполитої між Західним Бугом і Дніпром, які не увійшли до Конгресувки 1815 р. (Литва, Білорусія, Правобережна Україна); їх поляки називали «землями забраними» (Ziemie Zabrane). Крім того, полонофільські кола Габсбурзького дому, передусім ерцгерцог Карл Штефан, розглядали можливість створення на відвойованих російських територіях польського коронного краю Австрії, з перспективою його об’єднання з Галичиною (т. зв. «австро-польське рішення»). На початковому етапі війни сподівання на Австро-Угорщину покладав лідер Польської соціалістичної партії (ПСП) Юзеф Пілсудський. Він зайнявся організацією Польських легіонів у складі австрійської армії для війни з Росією.

Інша частина польських кіл, передусім Національно-демократична партія («ендеки»), орієнтувалася на перемогу Антанти, зокрема Російської імперії. Вони сподівалися, що після перемоги над Віднем та Берліном Петроград відновить автономію Царства Польського і розширить його територію за рахунок Галичини та історичних польських земель зі складу Німеччини. З відповідними запевненнями 9 серпня 1914 р. до поляків звернувся з маніфестом великий князь Микола Миколайович. Росія також створювала польські військові формування. Детальні плани щодо післявоєнної реорганізації захоплених земель розробляв міністр закордонних справ Росії Сергій Сазонов.

У цілому плани Сазонова відповідали очікуванням ендеків, але Східна Галичина та Холмщина мали бути суто російськими. Східну Галичину Петроград розглядав як «Зарубіжну Русь», возз’єднання якої з Росією вважалося продовженням справи «збирання російських земель», розпочатої ще великими князями московськими. У своїх планах Росія спиралася на галицьких москвофілів. У серпні 1914 р. вони створили в Києві Карпато-руський визвольний комітет, який мав займатися пропагандою і всіляко сприяти росіянам у Галичині. Москвофіли вважали всіх українців — і галицьких, і наддніпрянських — гілкою триєдиного російського народу «від Карпат до Камчатки». Представники українських політичних партій в Російській імперії переважно зайняли проросійську позицію у війні, незважаючи на те, що керівництво Російської імперії заперечувало саме існування окремої української нації. Вплив української діаспори в інших країнах Антанти на той час ще був незначним.

Протягом більшої частини Першої світової війни українське питання використовували лише Центральні держави. У серпні 1914 р. українські емігранти у Львові та Відні (піддані Російської імперії) за сприяння австрійської влади створили Союз визволення України (СВУ), цілі якого були дзеркальними до цілей Карпато-руського визвольного комітету. СВУ розгорнув активну видавничу та пропагандистську діяльність у Центральних державах та нейтральних країнах. Зокрема, СВУ видавав німецькою та іншими європейськими мовами карти України, укладені Степаном Рудницьким, які засвідчували український характер Холмщини та Східної Галичини. Кілька карт було вміщено в довідниковій праці Рудницького «Ukraina, Land und Volk», виданій СВУ у Відні.

Українські партії Австрії для спільного відстоювання українських інтересів під час війни на початку війни об’єдналися у Головну українську раду (ГУР). ГУР виступала передусім за поділ коронного краю Галичина на українську та польську частини, а також за визволення