Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України - Кирило Юрійович Галушко

суперечності, які накопичилися в дипломатії та суперечливих амбіціях великих держав після Берлінського конгресу 1878 р. та зафарбування усього світу в кольори європейських колоніальних імперій. Проте конфлікт вилився у виснажливе багаторічне протиборство, яке виявилося непосильним для старих імперських держав, котрі врешті були зруйновані спалахом національних рухів. Починаючи війну під гаслами єдності народу навколо традиційної династії, монархії Романових та Габсбургів опинилися заручниками внутрішніх соціальних та національних негараздів, які врешті вщент розбили довоєнні ілюзії старих політичних еліт, а довоєнну етнографічну карту перетворили на нову політичну. Утворення і зникнення державних утворень, хронічні пересування кордонів, сепаратистські та іредентистські[6] рухи — усе це стало тією перманентною кризою Версальської системи, яка закінчилася Другою світовою війною і черговою стабілізацією Європи, поділеної Ялтинськими угодами Антигітлерівської коаліції.

Але повернімося до українських подій. На початок Першої світової війни «свідомі українці» не були улюбленцями ні Петрограда, ні Відня. Звичайні українці-русини-малороси воювали одні проти одних у лавах ворожих армій, і мало що обіцяло їм радикальну зміну «українського національного буття». Проте у війну час і події ущільнюються і те, що видавалося нездійсненню маячнею напередодні її початку, може виявитися одним із мінімальних результатів її закінчення. У цьому розділі ми спробуємо показати коротку ретроспективу державно-територіальних (і, відповідно, картографічних) змін України в XX ст. Зауважимо, що більш докладно проблема території та кордонів України у цей час розглянута у наступних нарисах, тому тут ми обмежимося найголовнішими фактами.

Як справедливо зазначає дослідник Олена Бойко, «одним із наскрізних питань правового оформлення українських національних вимог щодо утворення власних державних інститутів у 1917—1920 рр. стало визначення територіальних меж України та тих підстав, виходячи з яких вони вважалися б легітимними і могли здобути зовнішнє визнання».

Певні вихідні «географічні претензії» українства поширювалися нашою політичною еміграцією, зокрема Українським комітетом у нейтральній Швейцарії. Останній видав франкомовну карту Європи, де на тлі довоєнних політичних кордонів була показана Україна в її етнографічних межах.

Для модерної української нації територіальне питання постало з початком Української революції, що розпочалася слідом за падінням у лютому 1917 р. самодержавства Романових. Провідники національного руху спочатку висунули гасло національно-культурної автономії українського народу. Але досить швидко життя показало, що прагнення суспільства до революційних змін у національній сфері не можуть бути задоволені лише зрушеннями національно-культурного характеру. Ослаблення та криза верховної російської влади 1917 р. дозволяли доволі швидко піднімати незвичні та радикальні питання. Радикалізація суспільства зростала, і щомісяця політичні та ідеологічні конфлікти в столиці та на національних окраїнах імперії набували дедалі гучніших проявів. Український рух у своїх амбіціях набирав радикалізму поступово, обмежуючись звичними для нього гаслами «автономізму» або «федералізму» (української автономії у межах федералізованої Росії). Проте навіть для автономії, яка б мала територіальний характер[7], необхідно було б колись окреслити територію.

Вимога національно-державного самовизначення України вперше була озвучена на Українському кооперативному з’їзді, що відбувся 14—15 березня 1917 р. у Києві. Виступаючи на ньому, визначний провідник національного руху початку XX ст. Михайло Грушевський сформулював головну політичну мету українського руху: національно-територіальна автономія у складі Російської держави. У постановах з’їзду зазначалося, що «тільки демократична федеративна республіка в Росії з національно-територіальною автономією України, із забезпеченням прав національних меншин забезпечить права нашому народу». Ця загальна декларація залишиться офіційним кредо українського руху до кінця 1917 р. і початку збройного конфлікту з більшовиками.

Зазначимо, що початок розв’язання територіальної проблеми українства як суверенної нації нерозривно пов’язаний з діяльністю Української Центральної Ради (УЦР), яка постала на чолі національного руху. Складаючись із представників лівої національної інтелігенції, вона віддзеркалювала їх «ментальну картографію»: уявлення про межі України, її стан, політичні перспективи та амбіції. Вимогу національно-територіальної автономії Центральна Рада мала наповнити якимось реальним змістом, адже для автономії потрібні були певні територіальні рамки, які на той час ніким офіційно не були визначені.

Ми знаємо з викладеного вище, що Україна не була окремою провінцією чи адміністративною одиницею багатоетнічної Російської імперії. Громадсько-політичною думкою Росії кінця XIX — початку XX ст. Україна сприймалася як певний етнічний регіон, жодним чином не окреслений адміністративно-територіальними межами. Офіційна імперська історіографія розглядала минуле українського народу як невід’ємну складову загальноросійської історії, а простір «України» сприймався як історично своєрідна частина ареалу розселення російського племені малоросів. У цьому сенсі сам цей широкий ареал малоросів-русинів, показаний навіть у російських навчальних атласах, аж ніяк просторово та ментально не сприймався як «ціла країна». Просторова тотожність країни «України» та етнічних «українських земель» існувала лише в уяві «політичних українців». У цьому сенсі статус, наприклад, підавстрійської Галичини (котра була частково окупована Росією під час війни і де проживала русинська гілка малоросів) міг бути для Петрограда лише російським, а будь-яка «українськість» сприймалася як «австрійська інтрига».

На противагу цим стереотипам власну національно орієнтовану схему історії українського народу здійснив у своїх історичних працях М. Грушевський. Багаторічні дослідження він підсумував в опублікованій 1904 р. статті «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства», у якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського історичного процесу (про яку ми вже згадували вище). Це давало можливість українському рухові ставити питання про національно-державні прагнення українського народу, що й було зроблено з початком Української революції. Тепер настав час конкретизувати вимоги, визначивши територіальні межі «українських земель».

Питання про автономію вперше широко й публічно обговорив Всеукраїнський національний конгрес, проведений УЦР 6—8 квітня 1917 р. у Києві. У першому представницькому форумі українського руху взяло участь близько 1 тис. делегатів від різних українських політичних, громадських, професійних, культурних організацій. Конгрес перетворив Українську Центральну Раду на загальноукраїнську організацію, зробив її керівним органом українського національно-визвольного руху, переорієнтував діяльність з культурно-просвітницької на державотворчу, наскільки вона уявлялася такою на момент спалаху революційного романтизму. Як зазначає О. Бойко, на ньому прозвучало вісім науково-теоретичних рефератів і доповідей, що стосувалися різних аспектів автономії України. Доповідачами виступали провідні діячі національного руху, відомі вчені й фахівці Н. Григоріїв, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський, Ф. Матушевський, П. Понятенко, В. Садовський, М. Ткаченко, О. Шульгин, в обговоренні взяли участь близько 100 делегатів.

В українських політичних колах на той час найбільш поширеною була думка про визначення меж України за етнографічним принципом. Відповідно до нього, українськими вважалися землі, на яких більшість місцевого населення становили українці. До таких теренів у межах тодішньої Російської держави належали в повному складі губернії: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська (від 68 % до 97 % українців); частково Чернігівська губернія (за винятком чотирьох північних повітів: Мглинського, Новозибківського, Стародубського, Суразького); частково Таврійська губернія (без