Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України - Кирило Юрійович Галушко

У цей же час латиські національні організації виступали за об’єднання територій Прибалтійського краю, населених латишами, в автономну Латвію; литовські — за створення автономної Литви; естонські — за автономію Естонії. Старі губернські кордони не відбивали реалій етнічних ареалів. Так, естонці проживали в Естляндській та Ліфляндській губерніях, але в частині останньої більшість становили латиші. Білоруси домагалися федеративного устрою Росії, одним із «штатів» якої мала стати Білорусія; грузини — національно-територіальної автономії Грузії. Тому сторічний адміністративно-територіальний устрій Росії став піддаватися дедалі більшій критиці з боку «національних окраїн», які намагалися перемалювати його за етнічними критеріями. На певний, доволі тривалий час дореволюційна етнографічна карта Росії стала політично актуальнішою, ніж усі інші «тематичні карти».

Проте переговори Ради з Тимчасовим урядом з приводу автономії України в травні 1917 р. не дали успіху. Петроград стояв на позиціях збереження єдиної Росії принаймні до скликання Установчих зборів, тому апріорі був налаштований до вимог України негативно.

Ми не будемо заглиблюватися у перипетії тодішніх перемовин Києва й Петрограда і лише підсумуємо їхні наслідки. Обидві сторони мали несумісні погляди на перспективи вирішення питання автономії України, адміністративних повноважень УЦР і територіальних меж автономії. Процес містив низку етапних моментів, урочистих актів, гучних розривів, декларацій (зокрема двох перших Універсалів УЦР, які постулювали «явочним порядком» обсяг амбіцій УЦР), але максимумом здобутків Ради у відносинах із Тимчасовим урядом стала ухвалена 4 серпня «Тимчасова Інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Цей документ перекреслював більшість досягнутих перед тим домовленостей, а найбільшої поразки українська сторона зазнала у визначенні територіальних меж автономії.

Попри попередню усну угоду про поширення компетенції Генерального секретаріату на дев’ять губерній, «Інструкція» обмежувала територію автономної України лише п’ятьма: Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською (за винятком повітів Мглинського, Суразького, Стародубського та Новозибківського). Попри переважання українського населення, інші терени для Петрограда лишалися або Новоросією, або Південною Росією. «П’ять українських губерній» за умови переваги українців були майже такими ж поліетнічними, як і індустріальні південні райони, але декларування українського характеру останніх давалося російським політикам набагато менш доказовим, якщо не звичайним нахабством київських вискочок із Центральної Ради.

Подальші колізії стосунків з «демократичним» Петроградом тривали до більшовицького перевороту. Вирішальні документи з приводу територіальних меж України були прийняті восени 1917 р.

Жовтневий переворот у Петрограді та події, що відбулись слідом за ним в Україні, створили для Центральної Ради сприятливу можливість прискорити процес державотворення. У боротьбі за владу, що розгорнулась у Києві, УЦР виступила найбільш реальним претендентом; на той момент вона ще була морально й організаційно готова перебрати владу на всій території Україні. Сьома сесія УЦР, яка відбулась 28 жовтня — 2 листопада 1917 р., санкціонувала перехід влади в Україні до Центральної Ради, утворила в складі Генерального секретаріату низку нових секретарств із метою повного охоплення усіх лайок державного управління. У територіальному питанні сесія ухвалила «поширити повною мірою владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме — Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Воронежчини».

Зміна влади в Петрограді залишила Центральну Раду сам на сам із проблемою упорядкування своєї влади і території. До певного часу вона із цим могла впоратися. 13 листопада УЦР зробила рішучий крок уперед на шляху до суверенізації. Вона ухвалила III Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) як федеративної частини Російської демократичної держави. III Універсал УЦР включив до складу Української Народної Республіки більшість українських етнографічних земель, розширивши її територію у порівнянні з «Інструкцією» Тимчасового уряду з п’яти до дев’яти губерній: «До території Народної Української Республіки належать землі, заселені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів Української Народної Республіки щодо прилучення частини Курщини, Холмщини, Зоронежчини і суміжних губерній та областей, де більшість населення українська, має бути встановлено за згодою організованої волі народів».

На жаль, прагнучи зберегти федеративну Росію, УНР залишила поза увагою питання адміністративно-територіального розмежування та визначення власних кордонів. Реалії революційної доби та очевидне наближення масштабної громадянської війни вимагали рішучих кроків у справі створення збройних сил та дієвої адміністрації. Рада ж виявилася врешті не готовою до здійснення таких завдань.

Подальший розвиток подій призвів до посилення протистояння між УНР та радянською Росією, яке вилилось у більшовицьку агресію. Ухвалений 11 січня 1918 р. під час першої війни більшовицької Росії проти УНР IV Універсал проголосив самостійну суверенну Українську Народну Республіку. Оскільки в IV Універсалі територія незалежної УНР не була окреслена, відповідно, вона залишалася у межах, визначених III Універсалом. Це був для соціалістичної української політичної еліти вимушений крок, спрямований на пошук зовнішньої військово-політичної підтримки проти більшовиків, але з точки зору історії державотворення та «територіалізації України» IV Універсал позначив вагому принципову межу, коли нова країна Україна стала на шлях здобуття незалежності й суверенітету за нових історичних умов.

27 січня (9 лютого) 1918 р. українська делегація у складі членів УЦР О. Севрюка, М. Любинського і М. Левитського уклала мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Сам факт укладання мирного договору, який зробив УНР суб’єктом міжнародного права, свідчив про успіх молодої непрофесійної української дипломатії. Це був перший серйозний акт незалежної України на міжнародній арені. І хоч на той момент договір не міг змінити військову і політичну ситуацію на краще, він став реальним кроком у ствердженні української незалежності, особливо в територіальному питанні та створенні щодо нього належних правових прецедентів.

Про подальшу боротьбу українців за власну землю та одночасне окреслення державних кордонів України ми дізнаємося з наступних нарисів.

Українсько-Польський кордон

На порозі великих потрясінь

Після того як Катерина II наприкінці XVIII ст. остаточно ліквідувала гетьманську автономію, Україна залишилась географічним поняттям без чітко визначених меж. На відміну від Польщі та Фінляндії, українська територія в складі Російської імперії ніяк не була виділена в адміністративному сенсі. Український народ («малороси», за імперською термінологією) компактно проживав у кількох губерніях, межі яких не збігалися з межами розселення народів. У складі Австрійської імперії (яка від 1867 р. була дуалістичною Австро-Угорською монархією) також не існувало окремої української адміністративної одиниці. Більшість із «рутенів», як називали українців в Австрії, ділили з поляками територію коронного краю Галичина. Так само скроєним на двох краєм була Буковина, в якій українці сусідили з румунами.