Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Бистрий

Коли наші люди приїхали, місцеві казали, що ми банде-ри. Тоді голова колгоспу пригрозив їм, щоб нас так не називали.

Павло Мазур, 1921 р.н., Вільхівці

Сьогодні неділя, а нас женуть у степ полоти соняшник. Бригадир каже: я навчу вас празнувати! І віддав мої ділянки чужим людям, щоб ми без олії лишилися. Я тоді ходив скаржитися, що ми так навчені, що робити в неділю — гріх.

Ганна Сирко, 1926 р.н., Дверничок

Дверницькі спочатку брали тільки своїх дівчат, а потім уже й місцевих. То вже тоді, як люди зрозуміли, що ніхто нікуди не вернеться і тут доведеться помирати.

Семен Джула, 1923 р.н., Дверничок -Хміль

Я був на фронті. Вступив у бій на Одері, дійшов до Берліна. Приїхав з пораненою ногою. Тут в Одесі ще й питали мене, чи людей советских я не вбивав, чи не за Бандеру я воював, що маю ногу поранену. І то тільки тому, що я переселенець. Так тут людей виховували. А наші люди робили чорно, чесно жили і почали нас поважати.

Катерина Вицівська, 1900 р.н., Кривка

Файно нам жити між тутешніми людьми. Файно до нас приймалися.

Марія Косяник,

1924 р.н., Гошо-вець

Уродженки Гошовця

Ми приїхали в одязі домашньої роботи.

Багато мали вишитого. Ми їх погано розуміли, а вони — нас. Ми на них москалі казали, а вони на нас бандери,

Спочатку так було.

Ірина Гентіш, 1925 р.н., Коросно

Вдома у нас земля була неврожайною. Родило тільки тоді, коли удобриш. А тут ми також почали удобрювати землю гноєм, курячим послідом. Місцеві з нас сміялися,не розуміли,для чого це робиться. Працювала в нас Валентина Чаусова агрономом. Вона перейняла наш досвід і отримала зірку Героя. Відтоді вже ніхто з нас не сміявся.

Дмитро Мащак, 1920 р.н., Коросно

Колгоспну контору в нас обкрадали. А переселенські білети згоріли в 55-му році. Знаходили тоді в балці недопалки. Судили того чоловіка, він сидів. А ми все одно без документів лишилися.

Ірина Мазур, 1926 р.н., Коросно

Під час війни мого чоловіка поранили, але він у дорозі загубив документи в Сумах, як додому вертався. Документи не поновили й інвалідності йому не дали. Коли звертався, то відповідали в районі: а може, ви у бандеpax були? Помер мій чоловік, коли мав 60 років. А вже після смерті викликають мене в район: заберіть медалі, ваш чоловік здійснив подвиг під час війни. Скільки робив у колгоспі, стільки сварили його, що не може робити так,як інші. І я не поїхала за медалями...

Анеля Кучманич, 1925 р.н., Панищів

Місцеві люди довго дивувалися, як наші чоловіки все до ума вміють зробити. І столярувати,й у полі... Мій чоловік верстат ще з Панищева привіз. А тепер, коли музей у школі робили, взяли багато речей, які ми з дому привезли.

Федір Мазур, 1932 р.н., Панищів

Спочатку не хотіли ні ми місцевих, ні місцеві нас. Бо старі люди вірили, що будуть вертатися додому. А потім почалися шлюби з місцевими. Моя дружина — з місцевих. Вже всі переженилися в кількох поколіннях.

Ганна Фурман, 1923 р.н., Панищів

Я першою з нашого села ступила на миколаївську землю. Люди тут як люди, кривди нам не робили. Тільки як на Святий Вечір ми прийшли до церкви, місцеві навіть вітатися не вміли. Як в 70-х роках церкву закрили, то наші люди приходили під церкву, вклякали, молилися біля паркана. А з місцевих ніхто не приходив. І про Папу Римського священик тут не згадував так, як у нас вдома. Його увесь світ шанує, а тут не дай Боже згадати...

Ян Капраль, 1936 р.н., Поляна

Колись я прийшов у паспортний стіл, начальник питає мене: а чого ви з Западни втікали? Я кажу: ми не втікали,ми нікому нічого не зробили, нас нахально виселили. Бо чутки всякі про нас ходили, поки люди ще з нами не роззнайомилися.

Катерина Воляр, 1929 р.н., Скородний

Перед тим,як нас тут привезли, місцевих людей зібрали і зробили збори, щоб вони нас прийняли так, як належить, щоб з нас не знущалися, і ми про людей нічого поганого не можемо сказати.

Катерина Магац, 1923 р.н, Соколе

Не називали нас тут ні бойками, ні гуцулами. Як по-доброму — то переселенці, як по-поганому — то бандери. Але то колись було, тепер усі переженилися, всі свої.

Марія Яслик, 1928 р.н., Соколе

Раніше тут на Миколаївщині страшні засухи були. А з 52-го року почалися дощі й почалися врожаї. То місцеві люди каза-ли: ви — віруючі, ви нам дощ привезли. Вони довго нам дякували. А ми молитися навчені з малого. Тільки говорити навчився, так і молитви тебе вчать.

Іван Ричак, 1920 р.н., Стебник

Як ми приїхали, місцеві жили дуже бідно. Мали кукурудзяний хліб. Нам після переселення дали цукор, ще щось, а їм не давали. То ми з ними ділилися.

Михайло Вуйцик, 1922 р.н., Літовищі

Тут на Херсонщині не було ні псів, ні котів — усіх в голодовку виїли. Баба Цегельничка плакала, коли ми розказували, як нам жилося вдома. А нам вона розказувала, що тут творилося в голодовку, як люди людей їли. А тоді про це не можна було розказувати. Значить, вона нам довіряла.

Іван Пагулич, 1927 р.н., Літовищі

Як приїхали ми в Дудчани, зустрічали нас святково. Місцеві грали на гармошках, тоді наші хлопці заграли на скрипках. Ми були не такі, як вони, вони були не такі, як ми. Треба було прислуховуватися одним до других, щоб зрозуміти, про що говоримо.

Іван Вдовин (у центрі) з сусідами

Іван Вдовин,

1922 р.н., Хміль

Наше село красиве було. А тут що? А місцеві там не були, не вірили нам. А хто винен? Ні вони, ні ми. Наші люди все казали: не будемо тут довго, додому вернемося. Пішки будемо йти, а вернемося. Сміялися з нас, чого не йдемо. А хто нас пустить?

Параска Терлецька, 1910 р.н., Хревт

Місцеві спочатку позирали на нас, чого ми не такі, не так тягаємося, свою бесіду маємо. А ми дивувалися, чому вони не такі — не кажуть «Слава Ісусу Христу», до церкви не ходять, у неділю роблять. А потім люди роззнайомилися і живемо, як люди. Учитель англійської мови Михайло Юхимович колись дякував мені. Каже: добре, бабо Параско, що вас переселили. Я в Америці народилася, знала англійську мову, от він і приходив до мене, питався.

Іван Турецький, 1942 р.н., Хревт

У