Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
Любомир Лесишак, 1940 р.н., Бандрів
Поляки нас гарно прийняли, коли ми приїхали у Бандрів кілька років тому. У селі залишилися десь з десяток старих хат. А у Стебнику взагалі жодної хати немає. Є лише каплиця там, де була колись церква. У мене в пам'яті про рідне село залишилися поля. Все оброблене, засіяне. А що тепер? Поросло лісом,бур'яном. Поляки кажуть,що тут їм тепер не вигідно обробляти землю. Фактично край занепадає.
Марія Фляк, 1926 р.н., Вільхівці
У мого брата тесть був поляком, то вони повернулися. Живуть десь під Телешницею Ошваро-вою. А ми — українці. Нам ніхто не дозволив повернутися, хоч там наша рідна земля.
На місці нашого села тепер — пустка. Навіть фундаментів від будинків не лишилося.
•
Павло Мазур, 1921 р.н., Вільхівці
Стаж наших людей, котрі прац-Марія Фляк і Павло ФілЬ ЮЄаЛ0 у ВІЛЬХІВЦЯХ, У ІНШИХ СЄ-
лах, пропав. У нас його не зараховують. Кажуть: ви на себе робили, колгоспів у вас не було. Але ж ми — як і вся Західна Україна — платили страшні податки!
Ганна Рідош, 1922 р.н., Гошів
Тут священик московський кричить, щоб не вклякали під час Служби Божої. А наш священик каже: віра від пози не залежить. ! ми вклякаємо, як вдома у церкві.
Я пам'ятаю,як майстер Цибеняк закладав фундамент під на-шу церкву в Гошові,а я підмазувала. Я пам'ятаю нашу церкву, наче сьогодні там була.
Євген Ницик, 1939 р.н., ГошовецьУ Гошовці нам було би краще. Ліси, чисте повітря, вода. А тут за кілометр досі воду носимо. Зробили скважину на 800 метрів, щоб вода була. А потім насос вийшов з ладу. І тепер носимо воду бог-зна звідки.
Раніше в Краматорськ ходили в церкву, а це за 50 кілометрів, брали священика на похорон із Святогорівки,це 45 кілометрів від нас. Вже шостий рік,як маємо греко-католицьку церкву. Ми хотіли священика з Западної, зібрали підписи. Ніхто не перешкоджав. Голова колгоспу дав священику хату за рахунок колгоспу, дав матеріали для церкви. Будували церкву 60-70-річні, молодих не було.
В. Шимін на рідному обійсті з теперішньою господинею, с. Бистрий. 2003 р.
Ольга Мощич, 1929 р.н., Двер-ничокМій син мені тепер каже: мамо, а чого ви тепер тільки по-переселенському балакаєте? А я йому кажу: прийшла старість, родичі мої далеко, бо їх вивезли в іншу область, а як я ще згадаю про своє село?
Михайло Стефанишин, 1931 р.н., ЖолобокВдома ми капітально готувалися до зими. 2-3 тонни картоплі мали у пивниці, дві-три бочки квашеної капусти, до 50 кілограмів сушених грибів. Сім'ї у нас були великі, дітей багато, земля родила слабенько, але тримали худобу. І ліс помагав нам вижити: гриби, ягоди.
Федір Макух, 1928 р.н., Журавин
Наші люди в горах дуже тяжко робили. Земля вся на косогорах, родить бідно. У нас діти змалечку до праці привчені. А жили бідно завжди. Тепер я приїжджаю у Ьоберку, це село сусіднє з нашим, але їх не виселяли. То у Боберці, Хащові, Шандровці, де люди залишилися на своїй землі, вони набагато бідніше живуть, ніж ми на сході. Нахальним було наше виселення, але там ми би ніколи не мали того, що тут.
Юлія Голубець
Юлія Голубець, 1925 р.н., Коросно
Ми ходимо в православну церкву, бо греко-католицької не маємо. Але я маю фото Андрея Шептицького.
Катерина Вицівська, 1900 р.н.г Кривка
У селі, куди нас переселили, церкви не було. То ми ходили у район, у Воронцовку попри берег. Так ближче було.
Тепер моє село — гола земля, нічого немає. Часто мені сниться, що я вдома. Перед очима стоїть все наше господарство. Земля обсаджена, засіяна. А як прокинуся, то немає нічого. Коли мені таке присниться, то мені здається, що я все бачу, що я там, і все господарство там. А коли вранці встану, так мені якось легко, весело...
Анеля Кучманич, 1925 р.н., Панищів
Священик вже вітається до нас: «Слава Ісусу Христу». Ми його вже навчили, як треба. Ми хотіли греко-католицьку церкву, але ходимо до православної разом з місцевими людьми.
Тут ми вже розжилися. Але все одно тут не так, як вдома. Вдома не було засухи, були ліси, повітря чисте, легко дихалося. Гоиби, малину, ягоди відрами з лісу носили.
Марія Качур, 1915 р.н., Поляна (з Сикавця)
Наші люди ще років 10 після виселення вірили, що повернуться, що їм дозволять. Вже мої діти пам'ятають,як вуйко Андрій все казав: та чи я не ґазда, я маю своє топоря, свою ножовку, я ще вдома хату поставлю!
Михайло Вуйцик, 1922 р.н., ЛітовищіТепер аж легше стало, що люди вертаються до того, чим ми жили раніше. Магазини не працюють у неділю. Люди церкви відкривають. Треба думати, щоб не тільки бути ситим, але й щоб жити культурно.
Стефанія Пилип, 1936 р.н., НановаСкільки нам 'ятаю, тато все плакав за рідною землею. Казав, мої предки там усі вмирали, невже мені тут доведеться? У
63-му році батько помер. Уже в 90-х роках мій син Іван поїхав у Панову, взяв звідти землі, а я принесла її на могилу батькову і кажу: ось вам, тату, в тій хустині — земля наших предків...
Микола Крижанівський, 1929 р.н., РосохатийЯ їздив у Польщу до сестри. Вона вийшла заміж за Сян, ще як війна була. А по Сяну потім кордон з Польщею зробили. їх виселили потім ще далі, аж під німецький кордон. Я три роки документи виробляв,щоб до сестри поїхати. їздив у Миколаїв, писали, хто дід, хто баба,як звали дідового діда...
То було дуже трудно в ті часи за кордон поїхати. Я поїхав у наше село вже другий раз, як був у Польщі. У нашому селі вже ЖОДНОЇ Микола Крижанівський
хати не було. У Скородному
церква ще стояла. Там бики пасли польські гуралі. Бугаї такі великі до церкви заходили. А як ще раз приїхав, то церкви вже не було, розібрали, один фундамент лишився.
У Скороднстлу зупинився я на цвинтарі. Кілька цементних стовпів стояли, а решта все згнило, худоба зламала, як ходила. НЬвілюди приїхали і не знали,як там було... А як у нас було людно, шумно, весело. Які були черешні,яблука, сливи,а потім все падало, пропадало. Дома як заспівав собі, то голос йшов далеко, як вівкнув,