Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
Катерина Воляр, 1929 р.н., Скородний
тут так глухо, луни немає.
Петро Воляр
Як приїхали ми в Криве Озеро, була тут церква. Потім в 61-му році її закрили і зробили спортзал. В 90-му році відкрили церкву православну. Можна було і греко-ка-толицьку зробити, але тут були й місцеві люди. Думаємо: якби тільки відкрити...
Коли приїхали в 91-му році в Ско-родне, то поставили хрест коло церкви. Там, де була церква, поляки зробили кізятник. Я прийшла в Скородний, і щось мені так страшно зробилося. Жодної хати не вціліло. Позаростали лісами наші поля. Та й обідно.
Микола Крохмаль, 1922 р.н., Скородний
Як ми вперше приїхали в Скородний, поляки байдуже до нас ставилися. Як другого разу приїхали, сказали, що тут на цвинтарі останки наших предків, а ви тут кози пасете. А третій раз приймали нас дуже добре. Польський ксьондз нас покликав, пригощав нас, ми пили каву. Вже все було по-іншому.
Анастасія Глух, 1927 р.н., Скородний
Тепер, як ми їхали в Скородний, то поставили там залізний хрест. Його Николай Циктор викував. Парафіяльні книги в 51-му році заховали в церкві під вівтарем. Ми думали,що будемо вертатися. Той, хто ту церкву розбирав, мав би знайти ті записи. Поляки казали нам, що польські в 'язні розбирали нашу церкву. А чи що там знайшли і де воно зараз - не знаємо. На цвинтарі ми побачили, що кози й вівці пасуться. Тоді Єва Грицикова виступила: що це таке, тут наші предки лежать, а ви пустили кози, вівці?! І як ми вже наступного разу приїхали, то все було загороджено, прибрано.
Василь Куцмида, 1932 р.н.,
Василь Куцмида
Скородний
Ще роки 2-3 люди мали надію, що повернемося додому Все казали: ми тут недовго, ми звідси поїдемо,
Іван Мінзяк, 1904 р.н., Стебник
Тепер тут кожен має коло хати по 50 соток землі, в колгоспі на кожного - 5 гектарів землі. Дають на них 1,5 тони зерна (пшениці, ячменю, кукурудзи, соняшника).
Можна прогодувати свиню,птицю.
Вдома ми мали двоє свиней: одну різали взимку,а другу - продавали. Мали 3 корови і телицю. Тоді в кожній хаті повно дітей, молока треба багато.
Василь Марич, 1927 р.н., Стебник
Спочатку всі надіялися, що вернемося. Тільки про те й думали. То неправда, що чоловік усе забуває. Воно од душі не відходить. Онуки питають: діду,а як воно так получилося... Я розказую, нехай знають. У нас тепер діти розумні. Аллочка взяла паспорт: діду, а чого ви не в Донецькій області родилися? Я кажу: бо виганяли. Чого я, думаю, буду не правду казати. Тепер уже кого боятися?
Ганна Хома, 1924 р.н., Хміль
Наші люди їздили у Хміль автобусом узимку. Поховань там уже не можна знайти. На цвинтарі усе рівно і засипано червоною землею. Кілька пам'ятників тільки стоїть. Там на Вотриті, як ми ходили в Літовищі, вже би ніхто не пройшов — усе позаростало.
Павлина Сомар, 1939 р.н., Хревт
Думали повернутися, але там зараз Польща, ніхто нас не пустить. Кума моя їздила туди подивитися. Казала, у Хревти дві старі хати лишилися. А до Панищева і не доїдеш.
Іван Турецький, 1942 р.н., ХревтНайбільше зло — що нас виселили. Я знаю, що без толку згадувати про це, що воно нічого не дасть. Ніхто нас уже туди не верне... Але воно осталося ось тут, у душі. Це вже до смерті.
Микола Михайлишин
Микола Михайлишин, 1911 р.н., Чорна
Я знаю в Чорній кожне дерево, кожний кущ. Я навіть пам'ятаю, де той хрест, під яким наші предки панщину закопували. Хіба що показати не можу, бо ходити не годен.
Ян Ясляр, 1923 р.н., ЧорнаЯк нас виселяли нафти було багато, копальня була в розквіті. Заробляли до 2000 рублів, ще й премії давали. Тепер — рештки нафти. Зараз лише кілька чоловіків працюють там.
Катерина Зигар, 1922 р.н., ЧорнаМоя баба 18 разів ходила на Кальварію. Завжди це підкреслювала. Тепер жінки хваляться, скільки разів були на курортах, а тоді — скільки разів на Кальварію ходила. Там було важке життя. Роботи багато, а достатку не було. У Донецьку наші чорняни почали заможніше жити з кінця 60-х років.
Катерина Кочержат, 1926 р.н., ЧорнаУ 50-му році я народила другого сина, Остапчика. Поховали його в Чорній. Коли приїхала через 50 років у рідне село, могили його на цвинтарі вже не знайшла. Дерев'яні хрести погнили, цвинтар занепав... Тільки ходила і думала: десь тут моя дитина,а за стільки років ніхто й свічки не поставив...
Місцеві й бойки Спогади виселених про особливості стосунків з місцевими людьми
Донині виселені та їхні нащадки становлять вагому частку в населених пунктах, куди вони у примусовому порядку були спрямовані 1951 року. Вихідці з сіл Соколе, Поляна, Рябе і Чорна потрапили в села, які замешкують не українці, а росіяни, болгари і греки.
Херсонський степовик. Будівництво «переселенської вулиці», 1952 р.
Оповідачі зауважують, що спочатку не відчували особливої прихильності до місцевих, так само, як і місцеві люди насторожено приглядалися до нових односельців. У той же час бойки, котрі спочатку жили на квартирах у місцевих господарів, згадують їх щирими і приязними людьми.
Бойки не згадують конкретно про жодну кривду, яку б завдали їм степовики, окрім того, що їх називали «бандерами» чи «бандерівцями». Водночас зізнаються, що самі називали місцевих «москалями». Хоч багато оповідачів вважають подібні факти не вартими особливої уваги, проте ми наводимо їх як доказ того, що живучість стереотипів, далеких від правди, призводить подекуди до значніших рубців у пам'яті, аніж бідність чи соціальна невлаштованість.
За п'ять десятиліть час зробив свою справу: живучи в однакових умовах дві громади — степовиків і горян — вже не виглядають настільки контрастно, як це було спочатку. Однак ментальні особливості, розбіжності в мові, пріоритетах господарювання (бойки надзвичайно прив'язані до тваринництва), релігійній свідомості й навіть у політичних орієнтаціях, все ж даються взнаки.
Зневіра у перспективах повернення на батьківщину болем відгукнулася в кожному серці, проте вона посприяла активнішій інтеграції бойків у нове середовище. Сьогодні виселені 1951 року живуть одними проблемами з місцевими людьми. У багатьох селах сільськими головами, керівниками сільгосппідприємств і директорами шкіл є люди з бойківським корінням. А збереженням своєї самобутності, часом і самі того не усвідомлюючи, опікуються переважно старенькі жінки, котрих із року в рік стає все менше.
Катерина Матішак, 1930 р.н.,