Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко

Замість висновків

Українська революція зазнала поразки, бо суспільство не було готове до втілення в життя ідеї незалежності. Воно не пройшло перед революцією тривалого етапу культурного відвоювання території від духовного впливу передусім російської культурно-національної ідеї. Нація, яка не має своєї середньої і вищої національної школи, приречена на поразку. Усі інші країни Центрально-Східної Європи таку школу мали. Деякі ніколи школи не втрачали, інші почали заново створювати її ще в середині ХІХ ст. Кілька поколінь молодої генерації були виховані у своїй школі, тобто ідоктриновані національною ідеєю.

Революція не перемагає в країнах, де провідною соціальною верствою є селянство. Лише коли завойовано місто, і останнє стає флагманом у боротьбі за національне визволення, можна говорити про остаточну перемогу національних змагань за державність. В Україні не було жодного ментально українського міста. А відсоток українців коливався на рівні 15 % від загального числа мешканців, навіть у столичних центрах, таких, як Київ і Львів. В Україні війна за незалежність набрала форм війни національного, але стихійно усвідомленого, села проти російсько центричного міста. На Західній Україні польським культурно був Львів, і свій національний стан «посядання» польсько культурне міське населення там вибороло.

Не може перемогти нація в боротьбі за свою державу, коли її інтелігенція не становить 10 % від загальної кількості осіб українського походження. В українців цей показник міг коливатися в межах кількох відсотків. Характерно, що керівником усіх повстанських рухів, творцем повстанських республік, таких, як Холодний Яр, було сільське вчительство.

Неможливо перемогти в революції, коли тебе не підтримує західна спільнота, коли про тебе не знають головні розвинені держави світу. Українське питання було терра інкогніта для дипломатів і суспільств Англії, Франції, Німеччини, США. Суспільна думка цих країн орієнтувалася на опінію Росії, а остання була різко антиукраїнською. Про Україну західні держави дізналися лише під час війни за незалежність. Але це було запізно. Польщу й Чехію апріорі вважали такими, що заслуговують на незалежність, задовго до початку Першої світової. І все завдяки тривалій праці політичної еміграції.

І все ж не можна говорити, що українська революція 1917—1921 рр. програла. Вона заклала основи для нових державних перспектив у майбутньому. Вона стала біфуркаційною точкою руху до незалежності, що привів до відновлення української державності в 1991 р.

86

У 1923 р. закінчує свою книжку про українську революцію Д. Дорошенко. 1914—1922 рр. датує збірник документів з революційних подій в австрійських архівах еміграційний український історик Теофіл Горникевич (Hornykiewicz T. Ereignisse in der Ukraine 1914—1922: Deren Bedeutung und Historische Hintergru..nde. — Philadelphia, — Dd. 1—4. — 1966—1969.

87

Див., наприклад, дуже добре впорядковану книжку поезій із серії «Розстріляне відродження» ви­давництва «Смолоскип». Олег Коцарев у біографемах до кожного автора часто говорить про участь поета в «громадянській війні». Ну, яка ж вона «громадянська»? (Українська авангардна поезія (1910—1930-ті роки): Антологія / Упоряд. О. Коцарев, Ю. Стахівська; передм. О. Ільницького. — К.: Смолоскип, 2014. — С. 103, 377, 411, 607).

88

Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ — початок ХХ ст.) / Розділ 4. Ідеї автономізму-федералізму, окремішності в українській суспільній думці другої половини ХІХ — початку ХХ століття. — К.: Український письменник, 2014. — С. 248—285.

89

Гирич І. «Народництво» та «державництво» в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять // Молода нація. Альманах. — К.: Смолоскип, 2000. — Ч. 4. — С. 5 — 30; Його ж. Про федералізм М. Грушевського // Старожитності. — 1993. — № 9—10. — С. 15; Його ж. До проблеми народництва та державництва у зв’язку з постаттю Михайла Грушевського // Держави, суспільства, культури. Схід і Захід. Збірник на пошану Ярослава Пеленського. — Нью-Йорк, 2004. — С. 387—398.

90

Гирич І. Республіка чи гетьманат? [про державу П. Скоропадського] // Сучасність. — 2008. — № 8. — С. 35—41.

91

Гирич І. Михайло Грушевський: публіцистика української революції (1917—1919) // Грушевсь­кий М. Повороту не буде!: Соціально-політичні праці 1917—1918 рр. / М. С. Грушевський; упоряд., передм. І. Гирича; текстологія С. Панькової. — Харків: Видавець Савчук О. О., 2015. — С. 9—42

92

Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — Париж, 1955.

93

Маланюк Є. До проблеми большевизму // Маланюк Є. Книга спостережень. — Т. 2. — С. 134—206.

94

Гирич І., Кавунник В. «Опортунізм» чи «соціалізм»: до проблеми про внутрішньополітичну дискусію в УСДРП 1909—1912 років. Листи В. Садовського до А. Жука // Український археографічний щорічник. — К., 2013. — Вип.18. — С. 576—639.

95

Цегельський Л. Від легенди до правди. — Нью-Йорк — Філадельфія, 1960.

96

Андрій Жук: матеріали до біографії (автобіографія, спогади, листування) /підготовка текстів І. Гирича // Молода нація. — 2002. — № 3(24). — С. 177—240.

Розділ 3. ГЕТЬМАН

Гетьман Павло Скоропадський 1918 року: особистісний і родинний виміри

Павло Скоропадський (1873—1945), який унаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р. очолив нову форму державності в період Української революції, був неординарною постаттю серед тодішньої політичної еліти України. Більшість цієї суспільної групи, що претендувала на провідну роль у постімперську добу, становили люди т. зв. творчих професій (письменники, журналісти, адвокати, лікарі, університетська професура). За становою ознакою вони були переважно інтелігентами в другому-­третьому поколіннях або ж вихідцями з нижчих верств суспільства. Це професор-історик М. Грушевський, письменник В. Винниченко, публіцист А. Ніковський, журналіст С. Петлюра та ін. Усі вони брали участь у національному рухові, ще за царських часів вели активну політичну діяльність.

Павло Скоропадський натомість був людиною суто військовою, до революції ніяк не заангажованою в політику, практично не знаною в українських національних колах. Проте впродовж Першої світової війни 1914—1918 рр. він набув харизми військового вождя й організатора, особисто хороброї людини, ім’я якої неодноразово згадували в пресі. На його користь працювало і походження зі старовинного гетьмансько-старшинського роду, міцно закарбованого в історичній пам’яті українського народу.

Зазвичай серед його іменитих предків згадують гетьмана Івана Ілліча, керманича Війська Запорозького впродовж 1708—1722 рр. Проте Іван мав лише доньок від обох шлюбів (Ірина від першого та Уляна від другого). Павло походив із родинної гілки середнього з трьох братів Скоропадських — Василя (помер 1729 р.). Йому, який у військово-адміністративній кар’єрі не піднявся вище посади полкового обозного Чернігівського, натомість пощастило стати засновником усього великого роду Скоропадських, що проіснував до ХХ ст. Серед прямих предків Павла були такі видатні діячі останнього періоду української автономії, як Михайло Васильович (1697—1758), генеральний підскарбій (міністр фінансів) Війська Запорозького, видатний промовець та один з найвизначніших поборників «Вольностей Малороссійских» у період «міністерського правління» Гетьманщиною. Його син Іван (1727—1783) був останнім генеральним осавулом Війська Запорозького, учасником «кола молодих друзів» гетьмана Кирила Розумовського, а після відставки останнього в 1764 р. — його супротивником. Іван Михайлович був дуже популярним серед українських старшин-автономістів. Шляхта Глухівщини, Прилуччини та Чернігівщини, чернігівські міщани обрали його депутатом до відомої Катеринінської Законодавчої комісії 1767—1768 рр. В Україні сподівалися, що Іван Скоропадський повернеться із Санкт-Петербурга новим гетьманом. Але для російської імператриці Єкатєріни ІІ він був «козаком при всіх своїх науках», як схарактеризував його в листі до імператриці правитель України граф П. Рум’янцев. Інші сини Михайла Петро та Яків, котрі також здобули блискучу освіту в Києво-Могилянській академії та Бреславському університеті, зараховані відомим дослідником «Старої України» О. Оглоблиним до активних учасників новгород-сіверського гуртка українських автономістів кінця XVIII ст.97 У ХІХ ст. предки Павла