Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
Тривалість революції
Уважати 1921—1923 рр. закінченням Української революції не цілком резонно. Протибільшовицькі повстання по селах тривали до середини 20-х років ХХ ст. Існування УАПЦ, Української академії наук, кооперативного видавничого руху, селянського землеволодіння та інших громадських структур та інституцій, які продовжували традиції незалежної України, свідчило про збереження здобутків Української революції ще принаймні близько 10 років після революції. Ще одним зі здобутків була українізація 20-х років ХХ ст. і «розстріляне» культурне відродження передусім у царині літератури. Фактичним кінцем Української революції стали процес СВУ 1929 р., масова колективізація, репресії проти інтелігенції та нарешті голодомор 1932—1933 рр. Саме останню дату можна вважати остаточною комунізацією України більшовицькою Росією, що тривала від 1928—1929 до 1932—1933 рр.
Далі паралельно функціонували структури та організації, які відстоювали принципи незалежності: політична еміграція за кордоном ще від часів існування УНР, тривала підпільна національно-визвольна боротьба ОУН на західноукраїнських землях. Ця боротьба з різними видозмінами не припинялася до 1991 р. Тому варто говорити про спадковість і наступність різних етапів визвольного руху від 1917 р. до 1991 р.
Різні революції в одних хронологічних межах і на одній території
Говорячи про Українську революцію 1917—1921 рр., ми часто-густо асоціюємо нашу територію лише з боротьбою за незалежність. Насправді в цей період відбувалися одночасно:
1) а) російська демократична революція, яка мала свої революційні органи — Совєт народних солдатських і робітничих депутатів, губернських комісарів, підзвітних Тимчасовому уряду, збройні сили старої російської армії, що також орієнтувалися на «єдину і неподільну», а її метою була побудова ліберальної республіканської Росії з можливою федерацією земель, зокрема й для українців; б) російська тоталітарно-лівацька революція на чолі з більшовиками, яка мала свої збройні формування червоноармійців і партійні осередки — зародки майбутньої комуністичної держави; щодо національної політики вони займали спочатку централістичні позиції, потім погодилися на федералістичні поступки українцям; в) ретроградні консервативні елементи суспільства — поміщики й підприємці, які хотіли збереження царського панування над Україною, та політичні утворення численних російських шовіністичних і чорносотенних партійних угрупувань, одним з речників яких була газета «Киевлянин».
2) Іншонаціональні революції поляків, румунів, угорців, які поширювали на території України свої історичні національні революції з титульних земель. Прагнули введення українських етнічних теренів до Великої Польщі, Румунії, Угорщини. Унаслідок спільних дій і наступу збройних сил Угорщини, Румунії та Польщі території Галичини, Західної Волині, Закарпаття, Буковини та Бессарабії було від’єднано від України. Окрему позицію займала єврейська спільнота, яка в Галичині орієнтувалася на польську культурну більшість, а в Україні підтримувала російський більшовизм.
3) Українські революційні сили, які ставили на меті зробити Україну суб’єктом міжнародного права, побудувати незалежну державу. Українські сили, до складу яких увійшли ліві та лівоцентристські партії УСДРП (есдеків), УПСР (есерів) і УПСФ (есефів) і невеликий відсоток УПСС (соціалістів-самостійників), створили Центральну Раду та ставили за мету конституційне роз’єднання з Росією: спочатку на правах автономії / федерації, а згодом як самостійної держави. Українська революція мала також дві складові: переважаючу республіканську версію будівництва держави УНР і меншу консервативно-гетьманську, що намагалася утвердити Українську Державу. Третьою складовою були державницькі змагання на Західній Україні — будівництво ЗУНР як держави центристських сил, що спиралися на ідеологію Національно-демократичної партії. На відміну від Східної України, ідеалом західних українців було будівництво загальнонаціональної партії всіх українських і неукраїнських громадян не на основі соціалістичного вчення і класового постулату, а на підставах збереження приватної власності на виробництво й землю, тобто на таких засадах, на яких постали Польща, країни Прибалтики, Фінляндія, Чехословаччина. Четвертою маргінальною силою були слабко окреслені з національного боку сили анархістів та інших повстанських отаманів. Частина з них будувала Україну в окремо взятому регіоні (отаман Зелений, Чучупака, Струк та ін.) або анархістську наднаціональну квазідержаву (батько Н. Махно на Південному Сході України).
Під час революційних подій відбувалася постійна боротьба між усіма чотирма головними державними силами в Україні. Кожна намагалася на тій самій території відбудувати свою національну державу, через що розпочалися і протягом кількох років тривали перманентні війни, зокрема російсько-українські (білі й червоні) і польсько-українські. Країни Центрально-Східної Європи уникнули таких воєн, бо до 1927 р. були вже збудовані органічні мононаціональні культурно-громадські спільноти, які створили новий тип політичного поляка, чеха, фіна і та ін., до якого входили і згодні на політичну асиміляцію національні меншини.
Міждержавна, а не громадянська війна. Установлення окупаційного російського комуністичного режиму
Великою помилкою багатьох осіб, непосвячених у нюанси наукової полеміки, є намагання називати визвольні змагання українців «громадянською війною»87. Уживання терміна «громадянська війна» означає, що мовець, який так говорить, не визнає або заперечує існування УНР — Української Держави, сприймає ці формації як неіснуючі державні утворення. Насправді, війни тих років — це міждержавні війни, які треба кваліфікувати за сторонами військового конфлікту: російсько- (білогвардійсько-)українська, російсько-(більшовицько-)українська війни, польсько-українська війна в Галичині. Термін «громадянська війна» впроваджений російською комуністичною історіографією та пропагандою, яка намагалася не помічати існування УНР, а отже, легітимізувала окупаційну діяльність Червоної Армії в Україні.
Позаяк українсько-більшовицька війна закінчилася військовою поразкою УНР, ми повинні говорити про окупацію українських земель червоною Росією. Відповідно, маріонетковий уряд УРСР не представляв інтереси української нації і був фактично колаборантським урядом. А стан України після захоплення її остаточно в 1920—1921 рр. більшовицькою Росією доповнює становище колонії. Безперечно, заснування квазідержавного утворення — УРСР — є позитивним порівняно з дореволюційними часами, коли підросійська Україна була поділена на 9 губерній. За царату українську націю не визнавали, за більшовиків росіяни де-факто визнали українців, але лише як вірних васалів Москви. Було запропоновано два терміни: радянський українець і український буржуазний націоналіст, що відповідав дореволюційному — малорос і свідомий, або правдивий, українець.
Від початку новітній російський окупант заклав подвійне трактування поняття «українець», чим продовжував стару шовіністичну традицію розглядати українців як гілку «триєдиного русского народу». Цю «гілку» в період нової і новітньої історії не педалювали, але для часів князівської Русі-України придумали дефініцію — «Колиска трьох братніх народів», з яких російський за всієї «братності» визнавали старшим.
Радянський чи совітський (совєтський)?
Закордонна історіографія та суспільно-політична думка послуговувалася для визначення сутності державної системи в Україні після 1921 р. поняттями «совітський», «совєтський». У такий спосіб чітко було означено російський окупаційний режим, який запанував в Україні після військової поразки Директорії УНР. Так вони намагалися відокремити питомо українські національні інституції від колоніальних, принесених на червоних багнетах. І це було слушним, бо і в міжнародній практиці не перекладають питомо іншонаціональні державні структури та органи: не НКВС, а НКВД; не КДБ, а КГБ тощо. До цього переліку
