Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
46
Там само. — С. 162.
47
Т. Мацьків. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687—1709. — Мюнхен, 1988. — С. 10.
48
В’ячеслав Липинський. Листування. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — Київ — Філадельфія, 2003. — С. 162.
49
Там само.
50
В’ячеслав Липинський. Листування. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — Київ — Філадельфія, 2003. — Там само. — С. 163.
51
В’ячеслав Липинський. Листування. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — Київ — Філадельфія, 2003. — Там само. — С. 163.
52
Там само.
53
Там само. — С. 50.
54
Лисяк-Рудницький. Історичні есе. — Т. 2. — К.: Основи, 1994. — С. 166.
55
Липа Ю. Королівство Київське по проекту Бісмарка. — Одеса, 1917.
56
Барвінський О. Спомини з мого життя. — Ч. 2. — Львів, 1913. — С. 375.
57
Чорновіл І. Галицька шляхта і проект «Київського королівства» канцлера Отто Бісмарка // Сучасність. — 1997. — № 3. — С. 66, 71.
58
W. Lipinski. Szlachta na Ukraine. Udzial jej w z.yciu narodu ukrainskiego na tle jego dziejow. Krakow, 1909. — С. 85
59
Осташко Т. Меморіал В’ячеслава Липинського до Українського Інформаційного Комітету // Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. — Вип. V. — К.: Інститут історії України НАНУ, 2003. — С. 88—91.
60
Там само. — С. 91.
61
Осташко Т. В’ячеслав Липинський: постать на тлі доби // Український історичний журнал. — 2007. — № 2. — С. 118.
62
Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна // Генеза. — 1997. — № 1 (5). — С. 98.
63
Короливский С. М., Рубач М. А., Супруненко Н. И. Победа Советской власти на Украине. — М., 1967. — С. 129.
64
Полонська-Василенко Н. До історії гетьманської України XVII—XX ст. // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Т.VIII. Збірник на пошану Івана Мірчука (1891 — 1961). — Мюнхен, 1974. — С. 137.
65
Герман Гуммерус. Україна в переломні часи. — Таксон, 1997. — С. 109.
66
Зрікся престолу 20 грудня цього ж року.
67
В’ячеслав Липинський. Архів. Т. 7. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. — С. 150.
68
Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 32.
69
У 60-річчя відновлення гетьманства. — Торонто, 1978. — С. 159.
70
Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. — Т. ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. — К., 2002. — С. 36.
71
Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. — Т. ІІ. — С. 73.
72
Там само. — С. 72—73.
73
Там само. — С. 181.
74
Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контраверсії. — К., 2008. — С. 31
75
Там само.
76
Там само.
77
Батьківщина (Торонто). — 1971. — 17—31 липня.
78
У 60-річчя відновлення Гетьманства. — Торонто, 1978. — С. 71.
79
Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контраверсії. — С. 45.
Ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський
Попри небажання більшості українських політичних партій брати участь у розбудові Української Держави, консервативні кола прагнули утвердження стабільності й подолання деструкції т. зв. революційних перетворень попередньої доби.
Розуміння і сприйняття цього курсу було притаманне багатьом українським діячам, не заангажованим у соціалістичне доктринерство. Чимало їх було в галицькому громадсько-культурному середовищі, у якому, як зазначалося вище, традиційно міцні позиції посідало помірковано-консервативне політичне світобачення. Його речники однозначно схвалювали внутрішній і зовнішньополітичний курс Павла Скоропадського та бачили в Гетьманаті реальні перспективи національного державотворення. «З різних вістей, які тут одержуємо, — писав І. Крип’якевич Д. Дорошенкові 20 травня 1918 р., — набрали ми переконання, що гетьманство вдержиться. Також з теоретичного погляду така форма правління в теперішню хвилину видається найліпша для України». І. Крип’якевич зауважував, що гетьманство — «се одинокий вихід для України з теперішньої кризи. Тактика українських партій, що не хочуть взяти активної участі в правительстві; нам не видається щаслива...»80
Уже тоді, у 1918 р., чимало галицьких діячів усвідомлювало національний державотворчий характер Гетьманату Павла Скоропадського. На зустрічі з одним із представників Гетьмана командувач УГА генерал Мирон Тарнавський заявив: «Від 1918 р. вважаю себе гетьманцем, з переконаннями своїми не криюся і скрізь їх ширю»81. Високо оцінював Гетьманат 1918 р. і його творця Павла Скоропадського глава греко-католицької церкви митрополит Андре Шептицький, який був у постійному листовному зв’язку з Гетьманом. «Ще в літі й восени 1918 року я був гетьманцем, цебто глядів на гетьмана позитивно, ломив копія за нього», — зауважував один з творців ЗУНР Л. Цегельський82. Цю позицію поділяло і чимало діячів з Великої України. Вони усвідомлювали, що деструктивна антигетьманська політика керманичів опозиційного Національного союзу може обернутися катастрофою для України. Як згадував член Директорії Опанас Андрієвський, звістка про підготовку повстання проти Гетьмана спричинила гостру реакцію в середовищі тих, хто послідовно дотримувався державницьких позицій. «Є. Х. Чикаленко, коли довідався, що В. К. Винниченко організує повстання, — зауважував О. Андрієвський, — у розпачі не говорив, а кричав: “не зачіпайте Скоропадського: він більший самостійник-українець за вас”»83.
М. Міхновський, підозрюючи В. Винниченка в організації протигетьманського повстання, рішуче критикував його позицію в Національному союзі: «Я говорю тут як патріот... повстання небезпечне, знищить нас». І це були пророчі слова, як засвідчив подальший перебіг подій. «Націоналісти-самостійники О. І. Макаренко, І. М. Луценко, В. П. Оскілко, П. Ф. Болбачан не організовували повстання і були лояльні до Гетьмана, — констатував О. Макаренко. — Взяли участь у повстанні тільки тоді, коли воно стало неминучим, а треба було спасати національні здобутки»84.
Безсумнівні здобутки Гетьманату П. Скоропадського зовсім не означали відсутності помилок і прорахунків у діяльності його керманичів. У цьому зв’язку надзвичайно цінними є зауваги В. Липинського, який, власне, започаткував комплексне вивчення Української Держави. Учений чітко розрізняв два періоди в її розвитку: перший — самостійницько-хліборобський під час діяльності уряду Ф. Лизогуба і другий — федеративний, пов’язаний з урядом С. Гербеля, позначений перевагою «Протофісу» (Союзу промисловців, торговців і фінансистів України). Поступки останньому й проголошення федерації з Росією В. Липинський вважав політичною і національною катастрофою для консервативної хліборобсько-землевласницької верстви, яка відігравала вирішальну роль у будівництві державної і національної незалежності першого періоду.
На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних вартостей Україна демонструвала своєрідний прорив у майбутнє, утверджувала незаперечні державно-правові й національно-культурні цінності. Короткочасний досвід Української Держави Павла Скоропадського є переконливим доказом реальних творчих здобутків українського консерватизму, адаптацію якого до сьогоднішнього буття України важко переоцінити.
Наприкінці 1919 р. хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді, за словами С. Шемета, «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»85.
Спираючись значною мірою на практичний досвід Української Держави П. Скоропадського, В. Липинський розробляє теорію спадкової монархії в Україні. Обґрунтувавши національно-державні традиції інституту гетьманства, В. Липинський доходить висновку, що саме спадкова, «дідична» монархія, яку наприкінці свого життя обстоював Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні.
Розробивши ідеологію модерного українського монархізму, В. Липинський намагався перебороти однобічність розвитку нації, зміцнивши праве консервативне крило українського суспільно-політичного життя. Його концепція трудової дідичної монархії, яку прагнули реалізувати в традиційній для України формі
