До зір крізь терня, або хочу бути редактором - Святослав Караванський

бесіди. Але з життєвого досвіду знаю, що думки, відверто висловлені моєю читачкою, можуть роїтися в головах інших читачів, тому гадаю, що не зле буде показати на прикладах різницю між деякими редакторами. ПРИСЛІВНИК ОТЖЕ чи ДІЄСЛОВО ЗНАЧИТЬ?

Я написав був коротенький лист, призначений для публікації, і хоч із скрипом, мій лист таки сподобився оприлюднення. Сподобитись він сподобився, але зазнав кількох редакторських правок. Я писав у оригиналі так: “…доручати адаптацію творів класиків носіям… койне, значить наперед приректи ці твори на спотворення”. Наявне в тексті дієслово значити – цілком нормальне літературне слово, синонім слова означати. У цьому значенні подибуємо його у М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, М. Рильського. Має це дієслово ще й особливу прикмету: вжите у формі значить, воно може виступати як вставне слово і тоді стає синонімом прислівника отже: “…щоб, значить, був більший розгін…” (Г. Тютюнник). Хоч ці дві форми й синоніми, проте слово значить у живій мові та у творах “добре наслуханих” письменників присутнє частіше, ніж отже. Але це все не має до мого тексту жодного стосунку! У мене ж слово значить виконує роль не вставного слова, а дієслова, що його може заступити тільки дієслово. На цьому має розумітися кожен редактор, і то не конче від Бога. Що ж ізробив з моїм текстом невідомий мені редактор? Наведений угорі уривок він відредагував так: “…доручати адаптацію творів класиків носіям… койне – отже, наперед приректи ці твори на спотворення”. Текст із чітко висловленою думкою, редактор обернув на об’єкт для “Перця”. Текст позбувся рушійної сили дієслова, заміненого на прислівник. І це безглуздя підписано моїм ім’ям! Яким правом?

ПАЛКА НА ДВА КІНЦІ чи ПАЛИЦЯ О ДВОХ КІНЦЯХ?

Дістав я якось дуже сердитого листа від філолога, котрий зробив мені цілу купу зауваг, де серед досить слушних (бо не помиляються лише ті, хто нічого не робить) є й чимало “від лукавого”, або точніше від гіперпуризму, який іноді надихає гіперпуристів таврувати питому українську лексику як неукраїнську. Автор листа твердить таке: “Палиця о двох кінцях (рос. палка о двух концах) по-українському буде – палиця на два кінці”. Категоричність не завжди іде в парі з істиною. По-перше вирази о двух концах, о двух головах – не є органічно російські вирази – це архаїзми, запозичені із старослов’янських (староукраїнських) книжних джерел, на які українці мають чи не більше прав, ніж росіяни. Чи можна подібні вирази мати за неукраїнські? Звернімось до фолклору. “Летів птах об восьми ногах” (Номис). Це що – русизм? Росіяни засвоїли староукраїнські вирази, бо вони ритмомелодичніші від сучасних лексичних форм. Легше сказати палка о двух концах, ніж палка с двумя концами. Ми ж, завдяки гіперпуристам, відмовляємось від своїх ритмомелодичних виразів, замінюючи їх на “повстяні”. Де тут логіка? Чому ми маємо послуговуватися важкомовними формами замість легкомовних? Ми ж практикуємо вирази нічтоже сумняшеся, многая літа, блудний син, тим паче тощо. А це все старослов’янізми, а не русизми, як сказав би автор сердитого листа. Ці вирази не збіднюють, а збагачують нашу мову – розширюють її виразові можливості. Щождо прийменника О, то у значенні, вжитому в заголовку до параграфу, його подибуємо і в наших сучасників: “…вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах” (Григір Тютюнник). Тому я застерігаю собі право вживати вираз палиця о двох кінцях, тим більше, що так сказати краще, ніж палка на два кінці, як записано у прикладі, який наводить фразеологічний словник НАНУ.

ВОЛОССЯ вони чи ВОЛОССЯ воно?

Приклади недбалого редагування сьогодні не дивина. Зупинюся на одному, сказати б, характерному, бо він ніби узагальнює цілу серію ляпсусів. Цей приклад показує, що виправляючи чи перекладаючи з іншої мови, треба дивитися, щоб решта невиправлених або перекладених слів узгоджувалась із виправленим або перекладеним словом. У короткому дописі про Сальвадора Далі студентка, на підставі російських джерел, написала таке: “Своє довге волосся він обрізав – вони заважали йому”. Треба було сказати воно заважало йому”. Саме так мав виправити написане редактор. Але цього не сталося. Редактор читав текст і лишив його без змін. То до якої категорії він належить?

* * *

Робимо такі висновки:

1. Редактор, який хоче бути, не те, щоб від Бога, а просто порядним редактором, не має жодного права псувати авторський текст, і, отже, підводити автора під манастир, ставлячи під своїм недотепством авторове ім’я.

2. Редактор має толерувати відступи автора від лексичних норм, поки з ним не сконтактується. Правки робити, лише узгодивши з автором, а не “гуляти по буфету” без авторської згоди.

3. Редактор не може пропускати огріхів авторів там, де йдеться про узгодження слів у родах, числах та відмінках.

18. ДО ДЖЕРЕЛ!

За часів “бурхливого розвитку української культури в сім’ї народів-братів” наявні в нашій мові стилістичні засоби, які не мали аналогів у російській мові, оголошувано застарілими і їх ретельно виполювано з українських текстів шляхом лінгвоцидного редагування. До таких “опальних” стилістичних засобів потрапили зокрема безособовий пасив (І) та перша особа множини наказового способу (II).

Редактори з великої літери мають бути обізнані з цими засобами стилістики, нехтуваними за часів “дружби народів”, і там, де ці засоби розмаїтять, скорочують або пожвавлюють виклад, давати їм зелену вулицю.

І. БЕЗОСОБОВИЙ ПАСИВ

Приклад безособового