Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
І поступилися, а як саме це відбувалося, ми зараз спробуємо дослідити. Насамперед слід зазначити, що, поступаючись одне одному, вони розділили між собою не тільки територію, вигоди чи підкорені народи; вони розділили між собою також той вид інтелектуальної влади, який я називаю орієнталізмом. У якомусь розумінні {60} орієнталізм був книгозбірнею або архівом інформації, якою обидві сторони володіли спільно і, в деяких аспектах, неподільно. Цей архів тримався купи завдяки сукупності споріднених ідей 11 та об’єднавчій низці цінностей, що в різних ситуаціях довели свою ефективність. Ці ідеї пояснювали поведінку орієнталів; вони наділяли орієнталів ментальністю, генеалогією, атмосферою; а найважливіше, що вони дозволяли європейцям дивитися на орієнталів як на феномен, що має постійні характеристики, а отже, й зав’язувати з ними ефективні стосунки. Але як і кожна сукупність тривких ідей, орієнталістські поняття впливали не тільки на людей, що їх називали орієнталами, а й на тих, яких називали оксиденталами, європейцями або західнянами; одне слово, орієнталізм можна краще осмислити як сукупність примусів та обмежень, які накладаються на думку, аніж як позитивну доктрину. В самій серцевині орієнталізму лежить невитравна різниця між західною зверхністю та східною нижчістю, і ми мусимо бути готові простежити, як у своєму розвиткові та подальшій історії орієнталізм поглиблював і навіть загострював цю різницю. Коли впродовж дев’ятнадцятого сторіччя для Британії стало узвичаєною практикою відкликати та відправляти на пенсію своїх службовців, що працювали в Індії та в інших колоніях, як тільки їм виповнювалося п’ятдесят п’ять років, це спричинилося до подальшого витонченого вдосконалення орієнталізму; жодному орієнталові ніколи не дозволялося бачити європейця старим і немічним, а кожен європеєць не повинен був бачити себе віддзеркаленим у очах підкореної раси інакше, як енерґійним, раціонально мислячим, завжди метким і жвавим молодим раджею 12.
Орієнталістські ідеї набували різної форми впродовж дев’ятнадцятого та двадцятого сторіч. По-перше, в Європі існувала велика література про Схід, успадкована від європейської минувшини. Визначальною характеристикою періоду кінця вісімнадцятого й початку дев’ятнадцятого сторіч, коли, як припускається в цьому дослідженні, сформувався сучасний орієнталізм, є те, що саме тоді розпочалося «орієнтальне відродження», як назвав цей процес Едґар Кіне 13. Несподівано широкому й розмаїтому загалу мислителів, політиків та митців почало здаватися, що виникло нове усвідомлення Сходу, який простягався {61} від Китаю до Середземного моря. Це усвідомлення стало почасти результатом нещодавно відкритих і перекладених орієнтальних текстів на санскриті, мові Авести та арабській мові; почасти воно також спричинилося наново осмисленою спорідненістю, що існувала між Сходом і Заходом. Для тієї мети, яку я тут поставив, ключовою подією, що засвідчила близьку спорідненість між Близьким Сходом і Європою, стало вторгнення армії Наполеона в Єгипет у 1798 p., вторгнення, яке з багатьох поглядів було зразковою моделлю такого собі наукового привласнення однієї культури іншою, вочевидь сильнішою. Бо відразу після наполеонівської окупації Єгипту між Сходом і Заходом були задіяні процеси, які досі домінують над нашими сучасними культурними та політичними перспективами. До того ж наполеонівська експедиція з її великим колективним монументом ерудиції, «Описом Єгипту» («Description de l’Égypte») надала орієнталізмові сцену або декорації, оскільки Єгипет, а отже, й інші країни ісламу, стали розглядатись як жива провінція, як лабораторія, театр західного знання про Схід. Трохи згодом я ще повернуся до наполеонівської авантюри.
Завдяки такому досвіду, як досвід учених, що супроводжували військо Наполеона, орієнталізм як корпус західного знання про Схід був модернізований, і це стало тією другою формою, в якій орієнталізм існував у дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях. Від самого початку того періоду, який я збираюся тут розглянути, в середовищі орієнталістів стало швидко поширюватися прагнення формулювати свої відкриття, досвід та інтуїцію в належних новітніх термінах, якомога зблизити уявлення та ідеї про Схід із новітніми реаліями. Наприклад, лінґвістичні дослідження семітських мов, опубліковані в 1848 р. Ренаном, були викладені в стилі, який будував авторитетність своїх висновків на щедрих посиланнях на досягнення тогочасної компаративної граматики, компаративної анатомії та постулатах расової теорії; всі ці науки своїм престижем зміцнювали престиж орієнталізму і — що було зворотним боком медалі — зробили орієнталізм вразливим (таким він відтоді й залишився) як щодо модних, так і щодо серйозних течій західної думки. Орієнталізм підпадав під вплив імперіалізму, позитивізму, {62} утопізму, історицизму, дарвінізму, расизму, фрейдизму, марксизму, шпенґлеризму. Проте орієнталізм, як і багато природних та суспільних наук, мав свої «парадигми» дослідження, свої власні вчені товариства, свій істеблішмент. Протягом дев’ятнадцятого сторіччя престиж цієї галузі неймовірно виріс, як виросла і її репутація та вплив таких організацій, як Азіатське товариство (Société asiatique), Королівське азіатське товариство (Royal Asiatic Society), Німецьке товариство з вивчення східних країн (Deutsche Morgenländische Gesellschaft) і Американське орієнтальне товариство (American Oriental Society). З утворенням та розвитком цих товариств значно зростало також по всій Європі число професорських кафедр з орієнтальних студій; отже, спостерігалася швидка експансія засобів розповсюдження орієнталізму. Орієнталістські періодичні видання, починаючи з «Археології Сходу» («Fundgraben des Orients») (1809 p.), побільшували як обсяг знання, так і кількість спеціалізацій.
Проте мало видів цієї діяльності і дуже мало цих інституцій існували та процвітали вільно, бо у своїй третій формі, в якій він існував, орієнталізм намагався втиснути думку про Схід у певні рамки. Навіть такі автори тієї доби, як Флобер, Нерваль або Вальтер Скотт були обмежені в тому, що вони могли з’ясувати або сказати про Схід. Бо орієнталізм, у кінцевому підсумку, був політичною візією реальності, чия структура утверджувала різницю між своїм (Європою, Заходом, «нами»)
