Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Відповідаючи на випад Дж. М. Робертсона, члена Палати громад, обраного від Таунсайда, Бальфур повторив його запитання: «Яке право маєте ви ставитися з такою зверхністю до людей, що їх вам заманулося називати орієнталами?» Вибір слів «орієнтал», «орієнтальний» був канонічним: їх уживали Чосер і Мандевіль, Шекспір, Драйден, Поуп і Байрон. Ці слова позначали Азію або Схід у географічному, моральному та культурному плані. В Європі можна було говорити про орієнтальну особистість, про орієнтальну атмосферу, орієнтальні легенди, орієнтальний деспотизм або орієнтальний спосіб виробництва — і тебе всі розуміли. Свого часу ці слова застосовував Маркс, а тепер їх застосував і Бальфур; його вибір був абсолютно природний і не потребував жодних коментарів.
«Я ні до кого не ставлюся зверхньо. Але я хочу запитати в Робертсона чи в будь-кого іншого... у тих, хто має бодай поверхове уявлення про історію, чи згодні вони подивитися в обличчя фактам, з якими доводиться мати справу британському урядовцеві, коли він здобуває владу над великими народами, такими, як населення Єгипту або інших країн на Сході. Ми знаємо єгипетську цивілізацію краще, аніж цивілізацію будь-якої іншої країни. Ми знаємо її минуле краще, аніж будь-хто; ми знаємо її ближче; ми знаємо про неї більше. Вона виходить далеко за межі короткого історичного проміжку, в який вкладається історія нашого народу, що губиться в доісторичному періоді, в ті часи, коли єгипетська цивілізація вже проминула свій апогей. Ви тільки подивіться на всі ці країни Сходу. І не кажіть мені ані про зверхність, ані про нижчість».
Дві великі теми домінують у його репліках, вищенаведених і тих, які будуть подані нижче: знання і влада, теми Бекона. Виправдовуючи необхідність британської окупації Єгипту, Бальфур асоціює у своїй свідомості британську зверхність із «нашим» знанням Єгипту, а не переважно з нашою мілітарною чи економічною потугою. Знання Бальфур розуміє як засіб простежити за розвитком {48} цивілізації від її початків до її розквіту і потім до її занепаду — і, звичайно ж, знання для нього означають можливість це зробити. Знання — це засіб піднятися над безпосереднім, вийти за межі себе, в чужий і далекий світ. Об’єкт такого знання за самою своєю суттю потребує пильного ока; цей об’єкт мислиться таким собі «фактом», який, навіть коли він розвивається, змінюється чи відбуває якісь інші перетворення, характерні для людських цивілізацій, залишається фундаментально і навіть онтологічно стабільним. Мати знання про таку річ — це панувати над нею, мати над нею владу. А мати владу в даному контексті означає, що «ми» відмовляємо в незалежності «їм», — жителям орієнтальної країни, — оскільки ми знаємо цю країну, і, в якомусь розумінні, вона існує такою, якою ми її знаємо. Для Бальфура британське знання про Єгипет — це і є Єгипет, і тягар цього знання має своїм наслідком те, що такі питання, як зверхність і нижчість видаються дріб’язковими. Бальфур ніде не заперечує британську зверхність і єгипетську нижчість; він вважає їх чимось само собою зрозумілим, коли описує, які наслідки має знання.
«Насамперед подивіться в обличчя фактам, які стосуються цього випадку. Західні нації, відразу як тільки вони виходять на кін історії, виявляють зачатки здібностей до самоврядування... демонструють високі переваги, властиві тільки їм... Ви можете переглянути історію орієнталів на всіх тих територіях, які ми, в широкому розумінні, називаємо Сходом, і ви ніде не виявите бодай натяку на самоврядування. Усі їхні великі епохи, — а вони були дуже великими, — минали під владою деспотичних режимів, під абсолютним монархічним управлінням. Усі їхні великі внески в цивілізацію, — а вони були дуже великими, — були зроблені за таких форм урядування. Завойовник приходив на зміну завойовникові; одне панування замінювалося іншим; але ніколи, і за добрих, і за лихих часів, не бачили ви, аби бодай одна з цих націй запровадила те, що ми, з нашого західного погляду, називаємо самоврядуванням. Це — факт. Це не питання зверхності чи нижчості. Я вважаю, що жоден правдивий східний мудрець не скаже, що практичне управління, яке ми взяли на себе в Єгипті, — це праця, гідна філософа; ні — це праця брудна, це виконання чорної, невдячної, але вкрай потрібної роботи». {49}
А що факти є фактами, то Бальфур мусить іти до кінця, отож він завершує свою арґументацію ось такими словами:
«Чи добре для цих великих націй, — а я визнаю їхню велич, — що ми змушені брати на себе це абсолютне врядування? Я переконаний, що це для них добре. Я думаю, весь досвід цього врядування свідчить про те, що за нього вони управлялися значно краще, аніж упродовж усієї попередньої історії їхнього світу, і це благо не тільки для них, а, безперечно, це благо й для всього цивілізованого Заходу... Ми перебуваємо тепер у Єгипті не тільки задля єгиптян, хоча ми перебуваємо там задля них; ми перебуваємо там також в інтересах усієї Європи».
Бальфур не наводить жодних доказів, що єгиптяни та «народи, з якими нам доводиться мати справу», цінують або навіть розуміють те добро, яке принесла їм колоніальна окупація. Власне, Бальфурові й на думку не спадає дати можливість єгиптянам говорити за самих себе, оскільки не випадає сумніватися, що кожен єгиптянин, який розтулить рота, буде, найімовірніше, «агітатором, який хоче створювати труднощі», а не добрим тубільцем, який не зважає на «труднощі» життя під чужоземним пануванням. Ось так залагодивши етичні проблеми, Бальфур нарешті звертається й до практичних. «Якщо наша місія правити, незалежно від того, дякуватимуть нам чи не дякуватимуть, незалежно від того, пам’ятатимуть чи не пам’ятатимуть люди про всі ті невигоди, від яких ми їх вибавили (Бальфур і не думає включати до цих невигод втрату єгиптянами незалежності або принаймні безконечне зволікання з її наданням), розумітимуть вони чи не розумітимуть, скільки ми зробили їм добра; якщо такий наш обов’язок, то як його нам виконувати? Англія надсилає в ці країни все, що має найкращого. Ці самовіддані адміністратори роблять свою справу посеред десятків тисяч людей, які належать до іншої віри, іншої раси, скоряються правилам іншої дисципліни,
