Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

молодого кузена Ладислава, полягає в тому, що він не знайомий з досягненнями

німецької науки. Бо Кейсобон не тільки обрав для вивчення «предмет не менш

мінливий, ніж хімія: нові відкриття в цій галузі примушують постійно змінювати

погляди»; він робить щось подібне до спростування Парацельса, бо «він ніякий не

орієнталіст, ви ж розумієте» 15.

Еліот не помилялася в своєму припущенні, що близько

1830 p., тобто тоді, коли відбувається дія «Мідлмарча», німецька вченість

посіла в Європі чільне місце. Проте впродовж перших двох третин дев’ятнадцятого

сторіччя так і не змогли розвинутися близькі партнерські взаємини між

орієнталістами німецької школи і тривалим стабільним національним інтересом

на Сході. В Німеччині не було нічого такого, що відповідало б англо-французькій

присутності в Індії, Леванті, Північній Африці. Більше того, німецький Схід був

переважно Сходом академічним, або принаймні класичним. Це був предмет лірики, фантазій і навіть романів, але він ніколи не був реальним у тому розумінні, в

якому Єгипет і Сирія були реальними для Шатобріана, Лейна, Ламартіна, Бертона, Дізраелі чи Нерваля. Можна надати певної значущості тому фактові, що

найвідоміші німецькі твори про Схід — «Західно-східний диван» Ґете (Goethe, «Westöstlicher Diwan») та «Про мову й мудрість індійців» Фрідріха Шлеґеля

(Friedrich Schlegel, «Über die Sprache und Weisheit der Indier») — виникли

відповідно після подорожі по Рейну та багатьох годин, проведених у паризьких

бібліотеках. Головним досягненням німецької орієнтальної науки було поліпшення

та вдосконалення техніки опрацювання текстів, міфів, ідей, майже буквально

зібраних на Сході імперськими Британією та Францією. {34}

Але німецький орієнталізм поділяв з

англо-французьким, а згодом і з американським орієнталізмом, те відчуття

інтелектуальної переваги над Сходом, яке панувало в західній культурі.

Це відчуття переваги має бути почасти предметом будь-якого опису орієнталізму, присутнє воно й у цьому дослідженні. Навіть сама назва «орієнталізм» свідчить

про поважний, можливо, навіть важкий стиль самовпевненого експерта; коли я

застосовую її до сучасних американських соціологів (а що вони себе

орієнталістами не називають, то моє вживання цього слова видається недоречним), я роблю це, аби привернути увагу до того факту, що експерти з проблем Близького

Сходу досі схильні будувати свої теорії на тих рештках інтелектуальних підвалин

орієнталізму, які він заклав у Європі дев’ятнадцятого сторіччя.

Немає нічого надприродного чи вродженого в проблемі

інтелектуальної переваги. Це відчуття формується, розповсюджується, розсіюється; воно інструментальне, воно переконливе; воно має статус, воно встановлює

канони смаку та цінностей; воно фактично невіддільне від певних ідей, які воно

врочисто проголошує істинними, та від традицій, сприйняттів і суджень, які воно

формує, передає, відтворює. Це відчуття переваги можна, а фактично треба, проаналізувати передусім. Усі ці ознаки відчуття інтелектуальної переваги

застосовані до орієнталізму, й у цьому дослідженні я значною мірою намагаюся

описати як загальне історичне відчуття переваги, притаманне орієнталізмові в

цілому, так і подібні відчуття окремих персональних авторитетів орієнталізму.

Принциповий методологічний прийом, яким я тут

користуюся для дослідження відчуття переваги, можна назвати методом стратегічного

розташування, що являє собою спосіб опису авторської позиції в тексті, де

викладено орієнтальний матеріал, про який він пише, і стратегічного

впорядкування — такого собі аналізу відношень між текстами, тобто вивчення

способу, в який групи текстів, види текстів, навіть текстуальні жанри набирають

маси, щільності та референційної сили, спочатку у відношеннях між собою, а

потім і в масштабах усієї культури. Я застосовую поняття стратегії просто щоб

ідентифікувати проблему, на яку наштовхувався кожен автор із тих, які писали

про Схід: як за неї вхопитися, як {35} до неї наблизитися, як не розгубитися

й не відступити перед її величчю, її масштабами, її страхітливим обсягом.

Кожен, хто пише про Схід, повинен помістити себе віч-на-віч зі Сходом; у

перекладі на мову тексту таке розташування включає в себе вид наративного

голосу, який він обирає, тип структури, яку він будує, види образів, тем, мотивів, які повторюються в його тексті, — і все це додається до обміркованих

засобів звертання до читача, що містять у собі Схід, а в кінцевому підсумку

репрезентують його або говорять на його користь. Проте нічого такого в теорії

не відбувається. Кожен автор, який пише про Схід (і це стосується навіть

Гомера), неодмінно знаходить певний орієнтальний прецедент, певне попереднє

знання про Схід, на яке він посилається і від якого відштовхується. Крім того, кожна праця про Схід сполучається з іншими працями, з публікою, з

інституціями, із самим Сходом. Отже, сукупність відношень між працями, публікою

і деякими окремими аспектами Сходу становить утворення, яке можна аналізувати, — наприклад, утворення з філологічних студій, з антологій уривків із творів

східної літератури, з подорожніх нотаток, з орієнтальних фантазій, — і

присутність якого в часі, в дискурсі, в інституціях (школах, бібліотеках, закордонних представництвах) надає йому переконливості й відчуття переваги.

Звичайно ж, я сподіваюся, що моя зацікавленість

відчуттям переваги не виллється в аналіз чогось захованого в самому

орієнталістському тексті, а радше в аналіз поверхні цього тексту, його

зовнішнього становища стосовно того, що він описує. Я не думаю, що цю ідею

можна перенаголосити. Орієнталізм виходить із передумови зовнішнього становища, тобто з того факту, що орієнталіст, поет або вчений примушує Схід заговорити, описує Схід, розкриває його таємниці, роблячи їх зрозумілими для Заходу. Сам

Схід цікавить його лише остільки, оскільки він є першопричиною того, про що він

говорить. Те, що він говорить і пише, сам факт того, що це говориться й

пишеться, має вказувати на те, що орієнталіст перебуває поза Сходом, незалежно

від того, чи ми розглядаємо його як екзистенціальний чи як моральний факт.

Принциповим наслідком такого зовнішнього становища є, звичайно, репрезентація: ще від тієї давнини, {36} коли Есхіл створив свою п’єсу «Перси», Схід

трансформується, перетворюючись із чогось далекого, незнаного й загрозливого в

досить знайомі образи (у випадку Есхіла це розбиті горем жінки-азіатки).

Драматична безпосередність репрезентації в «Персах» затьмарює той факт, що

публіка дивиться на дуже штучне сценічне відтворення того, що нежитель Сходу

зробив символом для всього Сходу. Тож мій аналіз орієнталістського тексту

робить наголос на фактах, які аж ніяк не є невидимими і які доводять, що такі

репрезентації є всього лише репрезентаціями, а не «природними» описами

Сходу. Ці факти з усією очевидністю можна виявити не тільки в так званих

«правдивих» текстах (історіях, філологічних аналізах, політичних трактатах), а

й у текстах художніх (тобто уявних, вигаданих). Речі, на які тут слід звернути

увагу, — це стиль, мовні звороти, контекст, наративні прийоми, історичні та суспільні

обставини, а не