Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

дедалі ширше запроваджувалися програми вивчення реґіонів та відкривалися

інститути відповідних студій, що зробило наукове вивчення Сходу цілою галуззю

національної політики. Громадська діяльність у цій країні має однією зі своїх

складових здоровий інтерес до Сходу, що пояснюється як його стратегічною та

економічною важливістю, так і його традиційною екзотикою. Якщо для західного

громадянина, який нині живе в електронну еру, став близько доступним весь світ, то цим самим і Схід наблизився до нього, і тепер це не стільки міф, скільки

місце, де перетинаються західні — і передусім американські — інтереси. {43}

Одним з аспектів електронного постмодерного світу є

те, що значно посилилися стереотипи, за якими розглядається та оцінюється Схід.

Телебачення, кінофільми і всі засоби масової комунікації втискують інформацію у

все більш і більш стандартизовані форми. У тому плані, в якому йдеться про

Схід, стандартизація та культурна стереотипізація інтенсифікували вплив

створеної в дев’ятнадцятому сторіччі академічної та романтичної демонології

«таємничого Сходу». І ніде це не проявляється так виразно, як у способах

сприйняття Близького Сходу. Три речі сприяли перетворенню навіть найпростішого

уявлення про арабів та іслам на глибоко політизоване, майже пронизливо чутливе

сприйняття: по-перше, історія загальнопоширеної антиарабської та антиісламської

упередженості на Заході, що безпосередньо віддзеркалюється в історії

орієнталізму; по-друге, боротьба між арабами та ізраїльським сіонізмом і її

вплив на американських євреїв, як і на ліберальну культуру й населення в

цілому; по-третє, майже цілковита відсутність будь-якої культурної позиції, що

або ж уможливлювала б ідентифікацію з арабами та ісламом, або ж дозволяла б

неупереджено їх обговорювати. Більше того, видається цілком очевидним, що

оскільки Середній Схід нині так близько ототожнюється з політикою великих

держав, нафтовою економікою, а також вузьколобою дихотомією між волелюбним

демократичним Ізраїлем та лихими, схильними до тоталітаризму

терористами-арабами, шанси на те, що людині, яка говорить про Близький Схід, пощастить прояснити свої погляди, є дуже малими.

Мій власний досвід у всіх цих справах почасти пояснює, чому я взявся за написання цієї книжки. Життя араба-палестинця на Заході, й

зокрема в Америці, дуже нелегке! Тут існує майже одностайність у тому, що

політично він не існує, а якщо це й допускається, то сприймають його або як

прикрість, або просто як людину зі Сходу. Павутина расизму, культурних

стереотипів, політичного імперіалізму, дегуманізаторської ідеології, в яку

потрапили араби, або мусульмани, є дуже міцною, і кожен палестинець відчуває цю

павутину на собі, сприймає її як свою невідворотну лиху долю. Ще гірше робиться

йому, коли він доходить розуміння, що жоден учений з академічної когорти, який

займається професійним {44} дослідженням Близького Сходу — тобто жоден

орієнталіст — тут, у Сполучених Штатах, ніколи, ані в культурному плані, ані в

політичному, не ідентифікував себе щиро з арабами; звичайно, на певному рівні

такі ідентифікації були, але вони ніколи не набували «прийнятної» форми, якої

набула ідентифікація американської ліберальної думки із сіонізмом, і надто

часто такі ідентифікації завдавали собі непоправної шкоди, орієнтуючись або на

політичні та економічні інтереси (наприклад, коли йдеться про нафтові компанії

чи арабістів із державного департаменту США), або на релігію.

Отож зв’язок між знанням і владою, який створив образ

«людини зі Сходу», такого собі «азіата», й, у певному розумінні, відмовив йому

в праві бути нормальною людиною, для мене не просто питання суто академічного

інтересу. Проте воно є інтелектуальним питанням. Що має очевидну вагу.

Мені вдалося застосувати свої гуманітарні та політичні зацікавлення для аналізу

й опису явища, яке має дуже конкретну практичну природу, — виникнення, розвитку та консолідації орієнталізму. Дуже часто припускають, що література та

культура політично, навіть економічно, невинні; мені не раз здавалося, що це не

так, і, звичайно ж, мої студії орієнталізму переконали мене (і я сподіваюся, переконають моїх літературних колеґ), що суспільство та літературну культуру

можна зрозуміти і слід вивчати лише у парі. На додачу до всього цього, скоряючись

майже неуникній логіці, я й сам незчувся, як почав писати про якогось дивного, таємного послідовника західного антисемітизму в його історичному розвитку. Цей

антисемітизм та орієнталізм, проаналізований мною в його ісламському

відгалуженні, надзвичайно схожі, й це така історична, культурна та політична

істина, яку варто нагадати арабові-палестинцеві, аби він по-справжньому збагнув

цю іронію. Але, крім усього, я хотів би тут іще сприяти ліпшому розумінню тих

способів, якими діяла культурна домінація. Якщо це спонукає до нового ставлення

до Сходу, а точніше висловлюючись, якщо це взагалі скасує такі поняття, як

«Схід» і «Захід», тоді ми трохи просунемося вперед у процесі, що його Реймонд

Вільямс назвав «відучуванням від внутрішньо властивої нам схильності

домінувати» 17.

Розділ перший

РАМКИ ОРІЄНТАЛІЗМУ

...le génie inquiet et ambitieux de Européens... impatient d’employer les nouveaux instruments de leur puissance...

Jcan-Baptiste-Joseph Fourier, «Préface historique» (1809), «Description de l’Egypte»

...неспокійний і амбітний дух європейців... яким нетерпеливилося застосувати нові інструменти своєї могутності... (фр.). Жан-Батіст-Жозеф Фур’є, «Історична передмова» (1809 p.), «Опис Єгипту» (фр ). {46}

І

ЯК ПІЗНАТИ ОРІЄНТАЛІВ

13 червня 1910 р. Артур Джеймс Бальфур прочитав у Палаті громад лекцію про «проблеми, яким нам доводиться давати раду в Єгипті». Ці проблеми, сказав він, «належать до зовсім іншої категорії», аніж ті, що стосуються острова Вайт або західного райдинґа в Йоркширі. Він говорив з авторитетністю одного з найстарших членів парламенту, колишнього приватного секретаря лорда Солсбері, колишнього першого міністра у справах Ірландії, колишнього міністра у справах Шотландії, колишнього прем’єр-міністра, ветерана численних заморських криз, здобутків та перемін. Бальфур завжди брав активну участь у справах імперії: він служив королеві уже в 1876 p., коли її було проголошено імператрицею Індії; він посідав дуже впливове становище під час війни в Афганістані та війни із зулусами, під час британського вторгнення в Єгипет у 1882 p., загибелі генерала Ґордона в Судані, Фашодського інциденту, битви під Омдурманом, англо-бурської війни, російсько-японської війни. Його надзвичайно високе суспільне становище, його енциклопедична освіченість і гострий розум — він міг писати на такі розмаїті теми, як Берґсон, Гендель, теїзм і ґольф, — його освіта, здобута в Ітоні та в Трініті-коледжі, Кембридж, і його очевидний вплив на імперську політику — усе це надавало величезної ваги та переконливості тому, що він говорив у Палаті громад у червні 1910 р. Але була тоді одна нагальна причина, з якої Бальфур виголосив цю промову, принаймні саме вона надала їй такого дидактичного та моралізаторського забарвлення.