Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Друге свідчення того, наскільки широким полем досліджень став орієнталізм після Віденського конґресу, можна знайти в укладених у дев’ятнадцятому сторіччі {73} хроніках цієї ж таки галузі. Найдетальнішою з них є, мабуть, «Vingt-sept Ans d’histoire des études orientales» («Двадцять сім років історії орієнтальних студій»), двотомний довідник, де занотовано все варте уваги, що відбулося в орієнталізмі між 1840-м і 1867 pp.21. Автором цього двотомника був Жуль Моль, секретар паризького Société asiatique, a в першій чверті дев’ятнадцятого сторіччя й навіть трохи довше Париж був столицею орієнталістського світу (а якщо вірити Вальтерові Беньямінові, то й протягом усього дев’ятнадцятого сторіччя). Годі було уявити собі посаду, яка була б центральнішою в усій галузі орієнталізму, аніж та, яку обіймав Моль у Société. Навряд чи знайшлося б тоді бодай одне дослідження, здійснене єропейським ученим у галузі азіатських проблем, якого Моль не включив би у свою категорію «орієнтальних студій». До його списку, звичайно, входять лише публікації, але обсяг опублікованого матеріалу, що становив інтерес для вчених, які працювали в галузі орієнталістики, величезний. Арабська мова, незліченні діалекти індійських мов, гебрейська мова, пехлеві, асирійська, вавилонська, монгольська, китайська, бірманська, месопотамська, яванська; список філологічних трактатів, які можна вважати орієнталістськими, майже нескінченний. Більше того, орієнталістські студії, як здається, включали в себе геть усе, від видання та перекладу текстів до нумізматичних, антропологічних, археологічних, соціологічних, економічних, історичних, літературних та культурних студій у кожній з відомих азіатських та північноафриканських цивілізацій, стародавніх і сучасних. «Histoire des orientalistes de l’Europe du XIIe an XIXe siècle» (1868 — 1870) 22 («Історія європейських орієнталістів від XII до XIX сторіччя») Ґюстава Дюґа — це селективна історія найвизначніших постатей, але обсяг поданого матеріалу там не менший, ніж у Моля. Проте в цьому еклектичному багатстві були й істотні прогалини. Академічні орієнталісти — незалежно від того, що вони вивчали, мову чи суспільство, — цікавилися переважно класичним періодом. За одним великим винятком — я маю на увазі Інститут Єгипту, створений Наполеоном, академічному вивченню сучасного реального Сходу приділялося дуже мало уваги. Більше того, той Схід, який вивчали західні вчені, був, загалом кажучи, {74} текстуальним універсумом; вплив Сходу передавався через книжки та рукописи — тоді як, скажімо, культура Стародавньої Греції впливала на процес Відродження через міметичні артефакти: скульптуру, кераміку. Навіть зв’язки між орієнталістом і Сходом були текстуальними, і то настільки, що про деяких німецьких орієнталістів початку дев’ятнадцятого сторіччя розповідають, як, уперше побачивши індуїстську статую з вісьмома руками, вони відразу й повністю виліковувалися від свого орієнталістського смаку 23. Коли вчений-орієнталіст подорожував по країні своєї спеціалізації, він був завжди озброєний непохитними абстрактними максимами про «цивілізацію», яку він вивчав; дуже рідко орієнталісти були зацікавлені в чомусь іншому, аніж у намаганнях довести обґрунтованість отих запліснявілих «істин», прикладаючи їх, без особливого успіху, до неспроможних їх зрозуміти, а отже, й деґенеративних тубільців. У кінцевому підсумку, потужна наукова енерґія та широкі рамки орієнталізму створили не тільки великий обсяг точного позитивного знання про Схід, а й таке собі знання другорядної якості, що ховалося в таких місцях, як «східна» легенда, міфологія таємничого Сходу, поняття про азіатську незбагненність, — усе це жило своїм власним життям, що його В. Ґ. Кірнан дуже влучно назвав «колективним маренням Європи про Схід» 24. Одним із щасливих наслідків такого стану речей можна вважати те, що досить-таки значна кількість видатних письменників у дев’ятнадцятому сторіччі були залюблені в Схід: я думаю, цілком коректним буде говорити про певний жанр орієнталістської літератури, представленої творами Гюґо, Ґете, Нерваля, Флобера, Фіцжеральда та ін. А проте з цієї діяльності неминуче постає щось подібне до не обмеженої жодними рамками міфології Сходу, Сходу, який утворюється не лише із сучасного ставлення та поширених упереджень, а й з того, що Віко називав самовдоволеністю націй та вчених. Я вже згадував про політичне застосування такого матеріалу, що стало звичайним явищем у двадцятому сторіччі.
Сьогодні орієнталіст менше схильний називати себе орієнталістом, аніж це було майже завжди, аж до другої світової війни. Проте це визначення досі використовується, як, наприклад, коли в університетах створюються {75} програми чи факультети східних мов або східних цивілізацій. Так, існує «факультет» орієнталістики в Оксфорді та відділення орієнтальних студій у Принстоні. Відносно недавно, в 1959 p., британський уряд створив комісію, якій надав широкі повноваження «перевірити, чого досягнуто в університетах у царині орієнтальних, слов’янських, східноєвропейських та африканських студій... й опрацювати та внести пропозиції щодо подальшої діяльності в цьому напрямку» 25. Звіт Гейтера, як його було названо, коли він з’явився в 1961 p., здавалося, не добачив нічого поганого в широкому визначенні терміна «орієнтальний», що, на думку комісії, з великою користю застосовувався також у американських університетах. Бо навіть найбільший авторитет в сучасних англо-американських ісламських студіях Г. А. Р. Ґібб воліє називатися орієнталістом радше, ніж арабістом. Хоча той же таки Ґібб, будучи класицистом, дозволяв собі вживати потворний неологізм «вивчення територій» для позначення орієнталізму, намагаючись у такий спосіб показати, що вивчення територій і орієнталізм певною мірою є взаємозамінними географічними назвами 26. Але це, я гадаю, перебуває в прямій суперечності з набагато цікавішим відношенням між знанням і географією. Я хочу коротко розглянути це відношення.
Незважаючи на те, що його увагу постійно відвертають безліч неясних бажань, імпульсів та образів, розум намагається послідовно сформулювати те, що Клод Леві-Стросс називає наукою конкретного 27. Наприклад, плем’я первісних дикунів приписує певне місце, функцію та значення кожному виду рослин, які знаходить поблизу місця свого розташування. Багато з цих трав і квітів не дають ніякої практичної користі, проте Леві-Стросс наголошує на тому, що розум потребує порядку, а порядок досягається тоді, коли все занотовується й розподіляється по певних категоріях, коли все, що розум сприймає, поміщається там, де його легко знайти, і в такий спосіб кожна річ наділяється певною роллю в системі об’єктів та сутностей,
