У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз’єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу «Королівства Галіції та Льодомерії» з центром у Львові. Адміністративно цей край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська, Тернопільська, Чортківська, Жовківська, Львівська, Бережанська, Коломийська, Станиславівська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень.

Буковиною певний час керувала військова влада, а 1786 р. її було приєднано до Галичини, разом з якою вона адміністративно перебувала до 1849 р., а потім була перетворена на окрему провінцію. Згідно з переписом 1843 р., у Галичині й на Буковині налічувалося 4 980 208 осіб, у тому числі 2 300 000 українців (офіційна назва — русини), 2 146 640 поляків, 130 000 німців. Закарпаття, у зв’язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично керувалося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

1772 рік знаменував початок нової епохи. Набуті Австрією землі польського королівства відразу опинилися у круговерті просвітницьких реформ Марії Терезії та «революціонера на троні» Йосифа II (скасування особистої залежності селянства, впровадження загальної системи початкової освіти, урівняння статусу духовенства грецького та римського обрядів, відкриття духовних семінарій, заснування у Львові університету), їх було трансформовано в іще одне королівство під скіпетром Габсбургів. Нині ні в кого не викликає сумніву, що 1772 р. Габсбурги ненавмисне реалізували новий культурний проект під назвою «Галичина». Назагал найясніший цісар не виявляв теж надмірних симпатій до українців у Галичині та в інших краях Австрійської монархії. Усі здобутки українського руху досягались після впертої боротьби, навіть якщо для цього були законні підстави. Натомість конституційний лад Австро-Угорщини давав для цього можливості. Треба було лише вміло й наполегливо їх використовувати.

У середині XIX ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала в стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її прояви під час революційних подій 1848—1849 рр. Ще більше суперечності між окремими частинами імперії, насамперед Австрією та Угорщиною, загострились після поразки Відня в австро-пруській війні 1866 р. За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби запобігти цьому, австрійський уряд запропонував угоду, яка б надавала Угорщині значних автономних прав. За цією угодою, Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорщина і складалася з двох частин, що були розділені р. Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (так звані землі корони св. Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словенію, Трансільванію, Закарпатську Україну. Вона дістала політичну й адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм. В Австрії було запроваджено нову конституцію.

На чолі Австро-Угорщини стояв австрійський цісар із династії Габсбургів, який одночасно мав титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ; військове та морське; фінансів. Останні два міністерства існували також в обох частинах імперії. Всі інші міністерства були окремими для Австрії та Угорщини. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні й Будапешті. До їхнього складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, 1867 р. квота становила 70 % для Австрії і 30 % — для Угорщини.

21 грудня 1867 р. цісар Франц Йосиф І (1848—1916) затвердив австро-угорську угоду й конституцію Австрії. Поряд з основними принципами дуалізму «Груднева конституція» містила закон про громадянські права. Двадцять статей цього закону гарантували рівність підданих імператора і короля перед законом, основні громадянські свободи (слова, зборів, пересування, віровизнань тощо), недоторканність приватної власності й житла, таємницю листування і, нарешті, рівність усіх народів імперії. Зокрема, параграф 14 «Грудневої конституції» декларував цілковиту свободу віри й сумління, а також незалежність реалізації громадянських і політичних прав від релігійної приналежності. Австрійські громадяни, згідно з чинним законодавством, могли звертатися до державних органів будь-якою з крайових мов, створювати національні за характером об’єднання, у тому числі й політичні, видавати рідною мовою книжки, пресу тощо, виступати ними в парламенті, сеймах, органах місцевого самоврядування. Насправді ж становище національних спільнот було далеко не однаковим. Поряд із конституцією важливу роль відігравали інші закони, насамперед виборчі ординації, які визначали механізм формування представницьких органів усіх рівнів (ґмінних і повітових рад, крайових сеймів, парламентів). Параграф 19 закону гарантував рівність усіх народів у державі та їхнє непорушне право на збереження і розвиток своєї національності та мови. Констатувалося визнання державою рівноправності всіх мов, уживаних в освіті, управлінні й суспільному житті кожного коронного краю. Система освіти мала бути організована так, щоб кожен народ міг її здобувати рідною мовою без будь-якого примусу до вивчення інших крайових мов.

Українське населення Австро-Угорщини 1910 р. становило 8 % загальної кількості мешканців імперії та мешкало на території Галичини, Буковини та Закарпаття. У Галичині влада фактично належала полякам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька. Попри всі інтриги з боку польської спільноти, галицькі українці мали своїх депутатів в австрійському парламенті. Цісар Франц Йосиф був симпатином українців, адже цілком обґрунтовано вважав їх лояльнішими до Габсбургів, аніж поляків чи угорців, наприклад.

В історії західноукраїнських земель виокремлюють п’ять різних, але взаємопов’язаних, часових періодів історії монархії Габсбургів: 1) епоха великих змін — від приєднання Галичини до Австрії аж до Віденського конгресу (1772—1815 рр.). Він охоплює в першій фазі час до 1790 р., великі реформи цісаревої Марії Терези й цісаря Йосифа II, а після 1790 р. — фазу європейських війн, що остаточно закінчилися Віденським конгресом 1815 р.; 2) період поліційного режиму (1816—1848 рр.), що характерний застоєм суспільних, політичних і господарських відносин; 3) доба великих перемін (1848—1866 рр.), що почалася революцією 1848 р., так званою «Весною народів», згодом після деяких суспільних і політичних реформ та фази реакції, яка закінчилася проголошенням Конституції 1866 р.; 4) період поступової розбудови конституційного життя в