У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка
Поза тим український політикум демонстрував лояльність до правлячої династії. У «Зорі Галицькій» від 6 червня 1848 р. знаходимо твердження, що «...Русины... зачали сами о своихъ потребахъ радити... освѣдчили перед цѣлымъ свѣтомъ, чим они суть, и чого желають; освѣдчили, що хотятъ свою оутиснену народность подносити, свободы констітуційни хоронити и розвивати... але хотятъ въ звязѣ зъ Австрійов, яко часть до ей цѣлости налещажа, зоставати». Це було пов’язано з тим, що в той час, коли інші народи імперії, вимагаючи запровадження конституційного устрою і демократичних свобод, прагнули забезпечити свої національні права, українці не мали не лише досвіду політичної боротьби, належної інфраструктури і відповідного керівництва, але й навіть чіткого усвідомлення свого становища й потреб. Зокрема в «Адресі Русинів» від 19 квітня 1848 р., підписаному найвідомішими галицько-руськими діячами, пересипаному запевненнями у вірності русинів трону й Австрії, не було жодних політичних вимог і говорилося лише про забезпечення прав української мови в школах, державних установах і судочинстві та гарантії рівноправності для католиків східної традиції. Домінували й заклики до декларованих конституційних свобод і національної рівноправності при поступуванні «в згоді» з іншими народами. У відозві «Співгромадяни!» зокрема йшлося: «Щаслива година вибила вже і для галицьких русинів. Натхненні новим життям, вони також прагнуть руху вперед, підняття із занепаду... їхні тенденції не обмежуються виключно тільки до їх власної національності. Вони визнають рівноправність інших національностей... Русини потребують підтримки... їхніх співгромадян. Вони (русини. — Авт.) не мають могутніх національних можновладців, слабкі їхні ряди, натомість невідкладні потреби великі».
Ось іще одна особливість національно-політичного поступу етнічної більшості регіону в рамках революції 1848 р.: незважаючи на те що лідери галицьких українців задекларували ідею єдності українського народу, членами ГРР не могли бути вихідці з Великої України та українці латинського обряду, а тільки народжений у Галичині «честный русинъ греческого обряда, признающійся до рускои народности». Як бачимо, тут національна ідентичність, яка містить певний емоційний заряд, тісно переплітається з регіональною. Остання, як висновують учені, належить до її т. зв. горизонтальних типів і поряд з локальною є чи не найближчою до людини опосередкованою опорою самоідентифікації через територію, на якій вона живе постійно.
Одночасно відбувалися конструювання регіону як політичного, соціального та інституційного простору, легітимація прав регіональних еліт на владу. Свідчення цього — вимоги поділу Галичини на два адміністративних округи та об’єднання всіх українських земель Австрійської імперії в один коронний край. Проте внаслідок відмови влади від підтримки «вірних русинів» і проголошення «октройованої» конституції 4 березня 1849 р., як згадували лідери русинів, «въ конституційному патентѣ не могли сьмо ся дочитати о подѣлъ нашей Галиціи на двѣ провънціи. Буковина щаслива — не просячи, зостала краемъ короннымъ, а насъ нещасныхъ, мимо наших просьбъ, мимо прирѣканий силують въ сполцѣ зъ Ляхами зоставати и наши силы въ неостанной борбѣ теряти». Зауважимо, що з цього часу нерозв’язаність проблеми поділу Галичини стала постійним супутником українсько-польських відносин і каталізатором двостороннього міжетнічного конфлікту.
Прикладом поодинокого пошуку виходу з Австрійської держави може слугувати національно-державницька позиція делегації галицьких українців, яку вони проявили під час Конгресу слов’янських народів у Празі. У листі до командувача угорської революційної армії очільник польського консерватизму А.-3. Гельцель 4 червня 1848 р. у зв’язку з цим зазначав: «Серед галичан — половина русинів, отже, знову ці русини підтримуються слов’янофілами у намірах відірватися від Галичини і уконституювати нову державу Малоросійську з частин Польщі, Росії та Угорщини». Пригадаймо, що дещо раніше, 21 березня того ж року, сучасники-українці стурбовано повідомляли: «Кружляють відомості, що патріоти мають інші наміри і хотіли б незабаром відновити Річ Посполиту». На нашу думку, цей випадок свідчив про виразне функціонування національної ідеї — головного індикатора осягнення тією чи іншою спільнотою своєї національної ідентичності.
Починаючи з середини XIX ст., зокрема після соціального й територіального розширення організованого революційного руху 1848—1849 рр., який мислив уже національними масштабами, ідеї нації визначали великі колективні ідентичності. Саме в національних ідеях політизована свідомість убачала систему символів і вольовий імпульс, які виступали духовною основою національних рухів, національної самоідентифікацїі.
Подальшим логічним кроком були стрижні національної ідеології та політичні проекти майбутнього нації. У їхній орбіті — не тільки тогочасні політичні доктрини, а й художня література, поезія, музика тощо. Саме вони й стали артикуляторами думок про національну самобутність, а також претензій конкретних спільнот на територію. Частина з національних ідей, очевидно, стала ще й новими національними міфами — такими, що конструювалися штучно й були знаряддям національних ідей.
Загальну логіку становлення національної ідеї увиразнює схема чеського історика і політолога М. Гроха: вона відбувається на переході між першим («А») і другим («В») етапами. Зокрема накопичення достатньої кількості «народознавчого» матеріалу підштовхує до первісного етнічного поділу: відокремлення свого «ми» від усякого «не-ми», що своєю чергою відбувається за наявності відповідного соціопсихологічного тла — готовності до «патріотичного збудження» (за М. Грохом). Останнє і породжує синтетичний, інтенсивно забарвлений ціннісний погляд на «свою» спільноту як на сенс і долю. А вже на завершальній стадії національна ідея як теоретична самосвідомість національного руху (згідно з М. Грохом, етап «С») знову перетікає в державну й зрощується з націоналізмом. Отже, як висновує відома письменниця та дослідниця О. Забужко, історично та логічно філософія національної ідеї передує націоналізмові й у певному сенсі вважається його материнським лоном.
Ідеї етнічної самобутності українців упродовж 1848— 1890-х рр. у той чи інший спосіб поширювали на колективному рівні зокрема ГРР та політичні партії, а на індивідуальному — В. Полонинський і В. Будзиновський. Вони завершилися вимогою відродження держави на всіх українських етнографічних територіях, сформульованою в праці Ю. Бачинського «Україна irredenta». Невдовзі його підтримали РУРП, УСДП та УНДП[7].
Формування національної ідеї в культурному і політичному процесі XIX ст. проходило в тісному зв’язку з розвитком літературної мови і театру так званих недержавних народів імперії, зокрема й українців. Інтерес до національного фольклору, панування романтичної поезії в літературі вводили Галичину в загальний контекст слов’янського національного відродження, а отже, й України — через спільність базових постулатів та ідейних установок, розвиток національних культур, відродження національного духу. Відданість тогочасній національній ідеології, яка базувалася на мовних та етнічних факторах, за визначенням М. Чакі, стала
