У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка
Батько Лесі Українки, Петро Косач, був високопосадовцем, мировим суддею Волинської губернії. Сам не маючи можливості відкрито і активно пропагувати українські постулати, створював матеріальну підставу для виявлення себе українцями членам своєї родини: жінці Олені Пчілці та своїм донькам і синам. Його служба давала усій родині ту фінансову базу, яка дозволяла інтелектуально працювати членам його родини на українському культурному полі.
Подвійна лояльність — доля еліти будь-якої приєднаної території. Генерал Маннергейм, швед за походженням, до 1917 р. перебував на службі в російській армії і був напередодні Першої світової війни активним приєднувачем Монголії до Російської імперії. Прийнявши запрошення очолити фінське військо незалежної Фінляндії він став уособленням фінського патріотизму і національної звитяги.
Позірна незворотність перемоги українського проекту. Українська ідея як результат кабінетної праці інтелектуалів другої половини XIX ст. Археографія як політична наука
Коли ми говоримо про незворотну силу українського етносу до свого відродження і здобуття осібності, у більшості людей складається враження, що таке відродження відбувалося автоматично, силою незворотності самого історичного процесу. Насправді ж усе відбувалося не так однозначно переможно, як це здається нам сьогодні, з висоти часу.
Через причетність до будівництва імперії спокусливішим був російський проект, і він мав усі шанси на перемогу в Україні. Не треба йти проти влади й проти совісті, увесь попередній етап місцевої суспільної думки староукраїнського зразку не суперечив участі українців у розбудові Російської імперії. Тому не лише в Наддніпрянській Україні, але й у Галичині москвофіли до початку XX ст. становили більшість.
Українська ідея як продукт модерного суспільства визріла лише в добу «Київської Громади». Спочатку цей конструкт був вироблений у ході кабінетних дискусій між В. Антоновичем і О. Кониським — лідерами київських українофілів — та О. Барвінським, провідником галицьких народовців. Потім він через літературу та пресу почав поширюватися на все українське суспільство, але опанувати встиг лише західних українців через сприятливі конституційні обставини Австро-Угорщини та існування традиційного культурно-віросповідного антагонізму між поляками та українцями в Галичині.
Пошук підтверджень своєї правоти відбувається засобами історичної науки. Головне завдання інтелектуалів — прослідкувати якомога довшу протяжність існування власного національного історичного процесу. В добу позитивізму неперевершеним аргументом стають оприлюднені історичні джерела. Заснування 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду давніх актів при Київському, Волинському та Подільському генерал-губернаторові, або, як її скорочено називали, Археографічної комісії при університеті Св. Володимира, було початком відвоювання в сусідів українського історичного простору. Вектор наукового інтересу був спрямований на захід, у бік поляків. І це зрозуміло, адже існував збіг інтересів царської влади й українофілів, які майже до кінця XIX ст. стояли на чолі київської Археографічної комісії (спочатку М. Іванішев — декан юридичного факультету київського університету, згодом В. Антонович — професор історії того ж університету).
З середини XIX ст. на зміну етнографії і фольклористиці політичною наукою вже стає археографія — допоміжна історична дисципліна, яка займалася публікацією збірників документів. Головний редактор комісії М. Іванішев змушений був ходити викладати в Київський університет напередодні польського повстання 1863 р. з револьвером у кишені, бо польське студентство Київського університету саме його вважало призвідником втрати поляками свого історичного права на українські землі.
Київські археографи започаткували серію книжкових видань під назвою «Архів Юго-Западной России». За задумом російської влади, це та інші видання комісії мали засвідчити «исконную русскость» Правобережної України. Натомість українські історики своїми джерельними публікаціями продемонстрували споконвічну українськість земель на захід від Дніпра.
Українофіли провідною характеристикою, яка засвідчувала національну приналежність краю, визнавали панівний титульний етнос, який заселяв ці терени. Позаяк селянство було найбільшим соціальним прошарком на землях як Правобережної так і Лівобережної України, то цей край визнавався українським. Польський і російський погляди в корені відрізнялися від українського народницького бачення. Польський погляд на цю проблему виходив із положення про існування польської провідної землевласницької верстви, яка цим краєм керувала до приходу росіян. Останні, вважаючи українців (малоросів) і великоросів одним «русским» народом, виходили з логіки, що володарями князівської та московської Русі були Рюриковичі, виводили логічність приєднання Гетьманщини і «Південно-Західного краю» до Росії.
З обома цими тезами українські інтелектуали вели запеклу дискусію і наукову полеміку аж до революційних подій 1917 р. й навіть далі. Головною для них була не стільки перемога — визнання супротивною стороною правди суперника, скільки можливість через полеміку об’єднати навколо себе прихильників українського бачення історії на теренах Східної Європи. І це завдання було досягнуто.
Боротьба із супротивними історичними міфами задля панування над умами місцевого населення українських історичних міфів призвела до утвердження української національної ідеї. Невипадково носіями цієї ідеї були передусім історики за фахом. Істориками більшою чи меншою мірою були всі провідні ідеологи українського руху: М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, О. Барвінський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко.
Міфи для українців: деструктивні й будівні
Суспільні теорії сусідніх народів, які намагалися зберегти Україну в орбіті свого культурного впливу, ми називаємо деструктивними, оскільки вони гальмували розвиток української національної ідеї. Водночас українці висували свої теорії розвитку суспільства, на противагу імперським російській і польській ідеям. Їх варто розглядати як ідеї будівні, конструктивні, тобто такі, що сприяли визріванню сучасної української нації.
На полі українців почав знану дискусію «южан» і «северян» російський історик М. Погодін (виходячи з їхньої тези, що народ, а не правителі визначають національну належність). Він висунув версію про галицьке походження українського етносу Київщини післямонгольського часу. У своїх «Письмах М. Погодіну» М. Максимович спростував саму можливість повного переселення давніх українців, росіян за мовою, в Заліську Русь. Проте на цьому дискусія не вичерпалася. Її підхопили на філологічному рівні визначні фахівці з давньоруської мови філологи О. Соболевський і О. Шахматов. З українського боку в полеміку включилися П. Житецький і А. Кримський. Останні філологічними аргументами довели, що в Києві до 1240 р. розмовляли українською. Достатніх контраргументів російські фахівці навести не змогли.
З польського боку велику популярність мала теорія про культрегерство поляків в Україні й навіть про їхнє заснування Запорозької Січі. З публікаціями Т. Корзона і Т. Падалиці (3. Фіша) вів полеміку В. Антонович. Він більшою мірою показав негативи культурного панування Польщі на українських землях, стверджував існування власної української культурної традиції.
Одним із важливих ідеологічних завдань українців було відкинути твердження про споконвічність польського шляхетського землеволодіння в
