Історія війни козаків проти Польщі - П'єр Шевальє

новітнім способом Яном Замойським, великим гетьманом і великим канцлером Польщі за часів Сігізмунда, батька двох останніх королів; це місто було на той час єдиним захистком руської шляхти,[93] вигнаної з своїх земель повсталими селянами.

Оскільки в цьому місті знаходилася значна частина шляхти з Белзького та Сандомирського воєводств, а також тисяча п’ятсот солдатів, приведених з Пруссії поморським воєводою Людвіком Вейгером, то всі зусилля козаків та повсталих селян [оволодіти фортецею], вжиті протягом місяця, були марні. Отже, втративши тут багато людей вони відступили вглиб Русі. Не слід на цьому місці промовчати про допомогу Речі Посполитій від вельми християнського короля, [94] який незважаючи на те, що полум’я громадянської війни почало загоратися у Франції,{48} дозволив, щоб /91/ вісімсот рекрутів, найнятих його коштом полковником Криштофом Пшиємським, який командував польським полком у французькому війську у Фландрії, приєдналися на чолі з цим полковником до польського війська і Пшиємський створив з цих рекрутів хороший полк.

Хмельницький відступив зі своїми загонами на зимові квартири, а деякі знатніші польські магнати розпочали від імені Речі Посполитої переговори з ним; проте від нього вони чули лише сповнені гордощів відповіді, бо успіхи останньої кампанії зробили його ще зухвалішим, ніж раніш, до тої міри, що посли з великими труднощами намовили його погодитися на кількамісячне перемир’я.

З тієї й іншої сторони невдовзі до закінчення перемир’я розпочалися перші прояви нової війни. Повстанські загони зачіпали поляків у різних місцях, але вони поплатилися за свою агресивність: їх майже всюди побив белзький каштелян Андрій Фірлєй /92/ і кам’янецький каштелян Станіслав Лянцкоронський, між якими новий король Ян Казімір негайно після свого обрання поділив команду над військом. Козацькі загони, між іншим, зазнали чималих поразок під Звягелем, Острополем, Баром та в інших місцях, які поляки відібрали у повстанців, перерізав-

ши значну кількість їх і забравши дуже багато здобичі.

1649. Весною, яку Хмельницький нетерпляче чекав, він закликав татар, яких приєдналося до нього понад сто тисяч, і знову почав кампанію, щоб вторгнутися в Польщу. Поляки теж згуртували свої сили, щоб зірвати його наміри. Їх керівники радилися, де саме вони мають перебувати, поки збереться решта сил королівства та з’єднається з ними; було багато думок; дехто вважав, що слід отаборитися під захистом гармат Кам’янця, оскільки значення цієї фортеці, яка служить перепоною проти турків, таке, що вона цілком заслуговує, щоб її зберегти за всяку ціну;[95] перемогла думка Фірлєя, який вважав, що не слід віддаляти військо від кордону, залишаючи його незахищеним від нападу ворогів; він вибрав місто Збараж, власність князя Вишневецького, як місце дуже придатне для його планів і для надходження очікуваної допомоги. В нього було лише дев’ять тисяч людей, включаючи загони, які вирядили своїм коштом окремі магнати. Він мав при собі серед інших офіцерів Лянцкоронського, великого коронного підчашого графа Остророга,{49} що були призначені як його товариші, князів Дмитра та Ієремію Михайла Вишневецьких і великого коронного хорунжого Олександра Конєцпольського, сина покійного великого гетьмана з цим же прізвищем.

Гетьман Фірлєй, передбачаючи, що невдовзі його оточить незліченне військо, заздалегідь наказав зі- /93/ брати багато харчів і полагодити старі укріплення в місті Збаражі та в замку, а також захистив свій табір міцними шанцями, на флангах яких були форти і редути; особливу увагу він приділив укріпленню своєрідного ставу, який забезпечив би його достатньою кількістю води таким чином, щоб ворог не зміг відвести воду вбік.

Тільки-но він окопався, як надійшло козацьке і татарське військо та оточило його з усіх боків; воно було таке численне, що подібного йому ніхто не бачив з часів Аттіли і Тамерлана. До того, річ досі нечу- /94/ вана, з військом прибув сам хан, уявляючи собі, що поглине Польське королівство, немов здобич, яка вже не вирветься від нього, бо Хмельницький запевнив його, що так станеться неодмінно. Останній, дійсно, так легковажно поставився до тієї жменьки польських солдатів, які на той час були єдиними захисниками кордону, що вирішив зовсім не морити їх голодом, а взяти силою їхній табір; це йому здавалося дуже легким, бо його військо було таке численне, що Хмельницькому не треба було заощаджувати сили.

13 липня 1649 р. Хмельницький провів генеральну атаку, яка була однією з найзапекліших; він стояв на чолі своїх загонів, які, ще не знаючи про загрожуючу їм небезпеку та про хоробрість поляків, ринулися

стрімголов на штурм. Це викликало велике напруження у наметі Фірлєя, що був найдальше висунутий [в бік козаків]. Нападаючі були в цьому місці /95/ прикриті сусідньою долиною так, що тільки з великими труднощами відбито тих, які вже прорвалися через шанці. Фірлей та князь Вишневецький хоробро оборонялися. Останній, коли побачив, що його люди починають занепадати духом, через оповісників заборонив стріляти в татар, бо за його припущенням татари приноситимуть слова дружби та миру польським гетьманам. Війська, підбадьорені цією хитрою вигадкою та переконані, що вони вже мають справу лише з козаками, так піднеслися духом, що вбили велику кількість козаків, а решту цих ворогів відбили. Козаки були здивовані одчайдушною хоробрістю поляків, які того дня витримали до сімнадцяти атак.

Протягом наступних днів козаки знову атакували, але ще з меншим успіхом, хоч вони до бойової сили приєднали і стратегічний хід, а саме: з метою переконати поляків, нібито турки прийшли на допомогу козакам, вони нарядили в турецький одяг солом’яні опудала і посадили їх на коней, яких вели теж переодягнені турками козаки: однак поляки за допомогою підзорних труб швидко викрили цей підступ.

Крім того, Хмельницький часто надсилав до польського табору листи; в деяких з них він пропонував Фірлєєві перемир’я, в інших – намовляв німецьких гвардійців дезертирувати. Нарешті, побачивши, що нічого не досягає ні силою, ані підступами, він вирішив здобути укріплення за допомогою підкопів. Він використав для цього дуже численних в його війську селянських повстанців, які копали день і ніч так, що за кілька днів наблизилися аж до підніжжя польських укріплень.

Ця нова дія[96] козаків збентежила поляків більше, ніж попередні. Побачивши, що ворог починає добира- /96/ тися до їхньої території та що вони не втримають своїх передніх шанців, поляки спорудили інші ближче до міста і негайно після викінчення їх відступили туди. Деякі провідні офіцери були навіть тієї думки, що доцільніше б залишити всю територію навкруги міста і замкнутися в самому Збаражі, але їхньої думки, як надто небезпечної, не прийнято.