Історія війни козаків проти Польщі - П'єр Шевальє

розраховував; до того ж Річ Посполита поставилася з підозрою[85] до його озброєння, і Владислав IV змушений /76/ був розпустити військо, яке він озброїв за рахунок значної частини посагу своєї дружини – королеви. Отже, Хмельницький, залишившись без зайняття, незабаром найшов чим зайнятися, зайшовши у розбрат з Чаплінським, лейтенантом великого коронного хорунжого Конєцпольського, за межу одного з своїх маєтків. Ця звада сильно загострилася внаслідок поганого поводження Чаплін- ського з дружиною Хмельницького та сином, якого в цій сварці побили палицями. Невдовзі Хмельницький знайшов спосіб добитися сатисфакції за цю образу, використовуючи прагнення до визволення, що він його помітив серед руського населення, яке не могло насолоджуватися миром, бо мир замість того, щоб приносити йому (населенню) спокій, давав шляхті більше змоги держати селян у рабстві та пригніченні. Отож, врахувавши їхнє незадоволення та впевнившись у відданості своїх козаків, Хмельницький подався на початку 1648 р. до порогів чи островів Борисфена, щоб бути безпечним від наскоків поляків та укріпитися там.

Дехто був переконаний, зрештою не зовсім без- підставно, що король Владислав, бажаючи повернутися до свого плану війни проти татар, підтримував з Хмельницьким таємні зв’язки і допоміг повстати козакам для того, щоб Річ Посполита була змушена дати королю військо для втихомирення козаків.{39} Козаки повинні були з’єднатися з королівським військом, що складалося переважно з чужинців під

командуванням довірених королю людей, а тому це військо не слухало б наказів Речі Посполитої та пішло б за Владиславом проти татар і навіть проти турків, з якими королю довелося б неминуче воювати, якщо б він зачепив татар. Як би там не було, а Хмельницький, побачивши, що його листи до Польщі зі скаргами на кривди, заподіяні козакам і йому само- /77/ му зокрема, залишаються без наслідків, хоч були писані в дусі підданства та слухняності, і що, навпаки, гетьман Потоцький готується до походу проти нього, він, не довіряючи власним силам, звернувся за допомогою до татар, які зимували в безлюдних степах, шукаючи нагоди до грабіжницьких нападів на Україну. Ними командував Тугай-бей, один з хоробрих, але бунтівливих вождів, що часто не корився ханові.

Віддаленість від польських гетьманів{40} сприяла Хмельницькому в тому, що приховувала його секретні дії. Все ж таки, як тільки гетьмани дістали певні відомості, вони вирішили йти швидким маршем до запорозьких островів, щоб у зародку придушити заколот. Отже, вони відрядили в той бік частину польського війська, призначеного для охорони кордонів, а також козацький корпус, що був на службі Речі Посполитої, під командуванням їхнього комісара Шемберга, сина гетьмана Стефана Потоцького, Сапєги,[86] Чарнецького та кількох інших офіце-

рів. Частина цього козацького війська пливла Борисфеном. При- /78/ бувши до порогів,[87] вони раптом перейшли на бік Хмельницького, незважаючи на нову присягу, яку нещодавно склали полякам і порушення якої на користь своїх земляків вони не вважали за гріх. Хмельницький одразу ж вирушив з цим підкріпленням на зустріч іншим козакам, що йшли проти нього суходолом, і легко намовив їх наслідувати приклад своїх товаришів. Серед польського війська було кілька ескадронів драгунів, які зробили козакам величезну послугу в цій війні проти польської шляхти, а саме: магнати, заощаджуючи видатки на утримання німецької гвардії, яку вони мали звичай тримати при собі, озброїли та одягли на зразок німецьких драгунів чимало місцевих селян, підносячи їх дух зміною обстановки, яка витягала їх з безодні рабства. Хмельницький, підкріплений козаками-перебіжчиками, яких було чотири тисячі, легко дав собі раду з рештою польського війська, якого було не більше як півтори /79/ тисячі. Поляки оборонялися протягом кількох днів посеред свого табору. [88] Але, втративши свою артилерію і не маючи сил встояти перед великою кількістю козаків, які їх оточили зі всіх боків, поляки були або вбиті, або полонені татарами. Серед полонених був Сапєга, а Шемберг і Потоцький були смертельно поранені. Останній, якого вже не можна було перевозити, вмер на полі.

Хмельницький, старанно використовуючи перевагу та блиск, що звичайно несе перша перемога, повернувся проти решти польського війська, в якому було ще п’ять тисяч чоловік. Ватажки того війська після даремного очікування звісток про похід перших загонів, які вони відрядили до Борисфена, нарешті одержали повідомлення про їхню поразку, про зламання присяги реєстровими козаками та про приєднання татар до цих бунтівників, і тому вони визнали за доцільне відступити, щоб зберегти решту королівського війська, не маючи змоги чинити опір своїм во- /80/ рогам. Проте швидкість бахматів[89] не дозволила полякам відійти досить далеко: татари наздогнали їх, і почалися сутички, під час яких взято в полон кількох татар. Під тортурами, що їх неодмінно треба було застосувати, щоб дізнатися правди про те, що діється в їхньому війську, вони виказали, що татар було со- /81/ рок тисяч, а козаків сім тисяч, що до козаків ось-ось мали пристати з панських маєтків селяни, які звідусіль збігаються до них. У зв’язку з такими зізнаннями польська військова рада, обміркувавши питання – давати бій чи відступати, не будучи впевненою, що зможуть утриматися на тому місці, де вороги незабаром відрізали б їх від харчів та фуражу, вирішили продовжувати відступ серед возів. Але тільки-но польське військо пройшло

з півмилі, як воно потрапило в дуже густий ліс, всередині якого було величезне багно; до того ж лиха тисяча вісімсот козаків, які ще залишалися при поляках, покинули їх, щоб приєднатися до своїх товаришів. Нарешті, після чотиригодинного бою в цьому лісі як з поганими дорогами, так і з ворогом, коли табір раз у раз то проривався, то загрузав, усіх [поляків] було або перебито, або взято в полон, або потоплено в болоті.

Це нещастя, що трапилося в околицях Корсуня, стало ще дошкульнішим для Польщі внаслідок смерті короля Владислава IV, який саме тоді вмер в Меречі, в Литві, на п’ятдесят другому році свого життя; усі були певні, що той монарх, хоробрість якого разом з іншими видатними його якостями робила його так само гідним поваги серед своїх, як грізним для ворогів, в силу свого авторитету й пошани до його імені був би спроможний припинити заколот, вчинений[90] козаками.

Хмельницький не зразу довідався про смерть короля; якщо б він був про неї [своєчасно] поінформований, то виявив би більше гордості після поразки польського війська, коли він писав до Владислава дуже покірливого листа, в якому покладав відпові- дальність за